Читати книгу - "ВДВ (Великий Дружній Велетень), Роальд Даль"

— Можна, — сказав ВДВ і підняв її до вищої полиці. На етикетці найближчої банки з хлопчачим сном було написано:

Я ЗРОБИВ СОБІ ПАРУ ДИВОВИЖНЯВИХ ПРИСМОКТАЛЬНИХ ЧОБІТ. КОЛИ Я ЇХ ВЗУВАЮ, Я МОЖУ СПОКІЙНЯВО ГУЛЯТИ ПО КУХОННІЙ СТІНІ, ПО СТЕЛІ. І ось ІДУ Я ДОГОРИ НОГАМИ ПО СТЕЛІ, І ТУТ ЗАХОДЖУВАЄ МОЯ ВЕЛИКА СЕСТРА І ПОЧИНАЄ ЯК ЗАВЖДИ ВЕРЕЩАТИ НА МЕНЕ, ЯКОГО БІСЕРА Я ХОДИТИ ПО СТЕЛІ?! А Я ДИВЛЯЮ ЗГОРИ НА НЕЇ, СМІЮВАЧУСЯ І КАЖУ: Я Ж КАЗАТИ ТОБІ, ЩО ЧЕРЕЗ ТЕБЕ Я ХОТІТИ ДЕРТИ СЕБЕ НА СТЕЛЮ, ОСЬ ТАК ВОНО Й СТАЛОСЯ.

— Трохи дурнуватий сон, — сказала Софія.

— Але хлопці так не думають, — засміявся ВДВ. — Це теж комедяник. Мабуть, тобі вже досить.

— Я хочу прочитати ще один хлопчачий, — попросила Софія.

На іншій етикетці було написано таке:

У НАШОМУ БУДИНКУ ДЗВОНЯТИ ТЕЛЕ-МЕЛЕФОН. МІЙ ТАТО БЕРЕ СЛУХУВАЧКУ Й КАЖЕ СВОЇМ ДУЖЕ-БАЙДУЖЕ ПОВАЖНЯВИМ ГОЛОСОМ: «СІМПКІНЗ СЛУХАЄ». РАПТОМ ЙОГО ОБЛИЧЧЯ СТАЄ БЛІДАВИМ, А ГОЛОС СМІШНЯВИМ, І ВІН КАЖЕ «ЩО! ХТО?!» А ПОТІМ КАЖЕ «ТАК, СЕР, Я РОЗУМІТИ, СЕР, АЛЕ Ж ВИ ХОТІТИ БАЗІКАЛАЧИТИ ЗІ МНОЮ, А НЕ З МОЇМ МАЦЮПУПСИКОМ-СИНОМ?» ТАТОВЕ ОБЛИЧЧЯ БУРЯКАКОВІЄ, І ВІН ПОЧИНАЄ ДИВНЯЧО КОВТАТИ, НЕНАЧЕ В ГОРЛІ ЙОМУ ЗАСТРЯГ ОМАР. І ВРЕШТІ-РЕШІТОК ВІН КАЖЕ: «ТАК, СЕР, ДУЖЕ-БАЙДУЖЕ ДОБРЕ СЕР, Я ЗАРАЗ ЙОГО КЛИКАТИ, СЕР». ТОДІ ВІН ОБЕРТАЄТЬСЯ ДО МЕНЕ І КАЖЕ ДОНЕВОЛІ ШАНОБЛИВО: «ТИ ЗНАЄШ ПРЕЗИДЕНТА СПОЛУЧУВАНИХ ШАТРІВ?» А Я ВІДПОВІДАЮ: «НІ, АЛЕ ДУМАЮ, ЩО ВІН ПРО МЕНЕ ЧУВАВ». ПОТІМ Я ДОВГО БАЗІКАЛАЧУ ПО ТЕЛЕ-МЕЛЕФОНІ: «Я ПРО ЦЕ ПОДБАЮ, ПАНЕ ПРЕЗИДЕНТЕ. ВИ ВСЕ ПОЗАПЛУТУЄТЕ, ЯКЩО ЗРОБИТЕ ПО-СВОЄМУ». ТАТОВІ ОЧИЦІ ВИЛАЗЮЮТЬ НА ЛОБА, І ТУТ Я ЧУВАТИ ЙОГО СПРАВЖНЯВИЙ ГОЛОС, ЩО КАЖЕ МЕНІ: «ВСТАВАЙ, ЛЕДАЦЮГО, БО СПІЗНИТИ СЕБЕ ДО ШКОЛИ».

— Ці хлопці просто божевільні, — сказала Софія. — Я хочу прочитати ще ось цей.

І вона почала читати наступну етикетку:

Я МИТИСЯ У ВАННІЙ І РАПТОМ РОЗУМІЮ, ЩО КОЛИ Я СИЛЬНАВО НАТИСНУ НА СВІЙ ПУПАСИК, ТО ЗРОБЛЮСЯ НЕДОВИДИМИМ. Я ЛЕЖУ І ВІДЧУВАЮ: НЕМА МОЇХ НІГ І РУК. ФАКТОВИЧНО Я АБСОЛЮТЕННО НЕДОВИДИМИЙ. Я ТУТ, АЛЕ НІХТО МЕНЕ НЕ БАЧУВАТИ, НАВІТЬ Я САМ. І ОТ ЗАХОДИТЬ МАМА І КАЖЕ: «ДЕ ТИ, ДИТОВИНО? ЩОЙНАВО ВІН БУВ У ВАННІЙ, І ВЖЕ КУДИСЬ ПОБІГУВАВ. ЗНОВУ НЕ ПОМИЛИВСЯ ЯК НАЛЕЖИТЬ!». І ТУТ Я КАЗАТИ: «Я ТУТ». А ВОНА: «ДЕ?» А Я КАЗАТИ: «ТУТ». А ВОНА: «ДЕ?» І КРИЧАТИ: «ГЕНРІ! ХУТКАВО СЮДИ!» І КОЛИ ВБІГАЄ ТАТО, Я МИЮСЯ, І ТАТО БАЧУВАТИ, ЯК У ПОВІТРІ ЛІТАЄ ПІНА ВІД МИЛИВА, АЛЕ МЕНЕ, ЗВІСНЯВО, ВІН НЕ БАЧУЄ. ВІН КРИЧИТЬ: «ДЕ ТИ, СИНУ?». А Я КАЖУ: «ТУТ». А ВІН ПИТАТИ: «ДЕ?», А Я КАЗАТИ: «ТУТ». А ВІН ЗНОВУ: «ДЕ?». А Я: «ТА ТУТ!» А ВІН: «ОЙ МИЛИВО, ОЙ МИЛИВО! ВОНО ЛІТАЄ В ПОВІТЕРІ І ВСЕ МЕНІ ЗАСТУПАЄ!». І ТУТ Я НАТИСКАЮ НА СВІЙ ПУПАСИК — І ЗНОВУ СТАЮ ВИДИМИВИЙ. ТАТО В ДУЖЕ-БАЙДУЖІЙ ХВИЛЮВАЛЬНОСТІ, ВІН КАЖЕ: «ТИ ХЛОПЧИК-НЕВИДИМЕЦЬ!» А Я КАЖУ: «ПОРА ТРОХИ ПОВАСИЛИТИСЯ».

Я ВИХОДЖУ З ВАННИ, ВИТИРАЮСЯ І ОДЯГАЮ ХАЛВАТ І КАПЦІ. ЗНОВУ НАТИСКАЮ НА ПУПАСИК, І СТАЮ НЕДОВИДИМИЙ. І Я ЙДУ В МІСТО І ХОДЖУ по ВУЛИЦЯЦЬКАХ. АЛЕ НЕДОВИДИМИЙ ЛИШЕ Я, А МОЇ ОДЯГАЧКИ — НІ. ТОЖ КОЛИ ЛЮДИ БАЧУВАТИ, ЯК У ПОВІТЕРІ ПО ВУЛИЦЯЦЬКАХ ЛІТАЮТЬ ХАЛВАТ І КАПЦІ, ВОНИ ПАНІКУКУВАТИ І КРИЧАТИ: «ПРИВИД! ПРИВИД!». ВСІ ВЕРЕЩАТИ, ВЕЛИКИЙ ПОЛІЦАЙКО ТІКАТИ НОГИ НА ПЛЕЧІ. І ТУТ Я БАЧУВАТИ, ЯК З ПАБУ ЧИ З ШИНКИ ВИХОДИТЬ МІЙ НАВЧИТЕЛЬ З АЛГЕБРИ МІСТЕР ҐРАМІТ. Я ПІДЛІТАЮ ДО НЬОГОВО Й КАЖУ: «БУ-У-УП». І ВІН СТРАХОПУДЕННО ВИЄ І ТІКАЄ НАЗАД У ШИНКУ. І ТУТ Я ПРОКИДАТИ СЕБЕ І БУТИ ЩАСЛИВИЙ, ЯК НЮХОЛЬМАРИК.

— Якась дурня, — сказала Софія, однак не втрималась і таки натиснула на свій пупчик. Нічого не сталося.

— Сони дуже-байдуже таємничі, — мовив ВДВ. — Людські створінькала їх не розуміти. Навіть найдубовартісніші проффесори їх не розуміти. Тобі вже досить?

— Ще оцей, — попросила Софія. — Останній.

І вона почала читати:

Я НАПИСАТИ КНИЖОВКУ, І ВОНА ТАКА ЗАХОПЕЛЬНА, ЩО НІХТО НЕ МОЖЕ ВИПУСТИТИ її З РУК. ВАРТО ПРОЧИТАТИ ПЕРШИЙ РЯДОК, І ВИ ТАКІ ЗАХОПЕЛЬНІ, ЩО НЕ ЗМОЖЕТЕ ВІДІРВУВАТИСЯ АЖ ДО ОСТАТОЧНОЇ СТОРІНИЦІ. У ВСІХ МІСТАХ ЛЮДИ ХОДЯТЬ ПО ВУЛИЦЯЦЬКАХ І НАШТОВХУЮТЬСЯ ОДНІ НА ДРУГИХ, БО НЕ ВІДРИВАЮТЬ ОЧЕЙ ВІД МОЄЇ КНИЖОВКИ. ЗУБНІ ЛІКАРІ ЧИТАЮТЬ її, РОБЛЯЮЧИ ПЛОМБІРИ, АЛЕ ПАЦІЄНТИКИ НЕ НАРІКАЮТЬ, БО ТАКОЖ ЧИТАЮТЬ її В ЗУБНИХ КРІСЛАХ. ВОДІЇ ЧИТАЮТЬ, ВОДЯЮЧИ МАШИНИ І ПО ВСІЙ КРАЇНІ СТАЮТЬСЯ БАВАРІЇ. НЕРВОХІРУРГИ ЧИТАЮТЬ її, РОБЛЯЮЧИ НЕРВОПЕРАЦІЇ, ЛЕТУНЦІ ЛІТАПЛАНІВ ЧИТАЮТЬ її, І ЗАМІСТЬ ЛОНДОНА ЛЕТЯТЬ ДО ТІМБУКТУ. ФУТБОЛІСТИ ЧИТАЮТЬ її НА ПОЛІ, БО НЕ МОЖУТЬ ВИПУСТИТИ її З РУК, А ОЛІМПІЙСЬКІ БІГУНЦІ ЧИТАТИ її ПІД ЧАС БІГУВАННЯ. УСІ ХОТІТИ ЗНАТИ, ЩО БУДЕ ДАЛІ В МОЇЙ КНИЖОВЦІ, І КОЛИ Я ПРОКИДАЮ СЕБЕ, ТО АЖ ВІДЧУВАЮ ДЗВІН У ВУХАСТИКАХ ВІД ХВИЛЮВАЛЬНОСТІ, ЩО Я НАЙБІЛЬШУЧИЙ ПИСЬМЕНЧИК У СВІТІ. А ТОДІ ЗАХОДИТИ МАМА Й КАЗАТИ, ЩО ВОНА БАЧУВАЛА ВЧОРА МІЙ ЗОШИТ З АНГЛІЙСЬКОЇ І ЩО МІЙ ЛІВОПИС ЖАХІТНЯВИЙ, ЯК І МОЯ ПУНКТУАКЦІЯ.

— Ну, поки що досить, — сказав ВДВ. — Тут їх дільйони, а мені вже боліти рука тебе тримати.

— А що там нагорі? — не вгавала Софія. — Чому на тих банках такі маленькі етикеточки?

— Це тому, — пояснив ВДВ, — що одного дення я піймав так багато сонів, що я не мав часу і сильняви писати довгі мекекетки. Але цього мені цілком достатняво, щоб усе згадати.

— А можна глянути? — спитала Софія.

І бідолашний ВДВ покірно підніс її до банок, на які вона показувала. Софія швиденько їх перечитала, одну по одній:

Я ВИДИРАТИСЯ НА ГОРУ ЕВЕРФЕСТ ТІЛЬКИ З МОЄЮ КИЦЕРІЄЮ ЗА КУМПАНІЮ.

Я ВИНАХОДИТИ МАШИНУ, ЩО ЇХАТИ НА ЗУБНІЙ ПАСТІ.

Я МОГТИ ВМИКАЧУВАТИ Й ВИМИКАЧУВАТИ ЕЛЕКТРОНІЧНЕ СВІТЛО СИЛОЮ СВОЄЇ ВОЛІ.

МЕНІ ЛИШЕ ВІСІМ РОКІВ, АЛЕ Я ВІДРОСТИВ ПРОСТО РОЗКІШЕНЬКОВУ БОРОДУ, І ВСІ ХЛОПЦІ МЕНІ СТРАШЕННО ЗАЗДРІСНЯТЬ.

Я МОГТИ СТРИБУВАТИ З БУДЬ-ЯКОГО ВІКНА І ВІЛЬНО-ПОВІЛЬНО ЛЕТІТИ В ПОВІТЕРІ.

Я МАТИ ДОМАШНЮ БДЖОЛУ, ЯКА, КОЛИ ЛІТАЄ,