Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

— Я, як звільнюся, тебе наберу, — пообіцяв Клаудіюс. — Мене сюди назад привезуть.

— А до Марюса на котру годину?

— На восьму!

Над вікном кухоньки заторохкотів мотоцикл. Сходами до дверей в їхню підвальну квартиру спустився чоловік років сорока в чорному комбінезоні зі штучної шкіри. Постукав.

Уже провівши поглядом Клаудіюса та незнайомця, котрий заїхав за ним, перечекавши торохтіння мотоциклетного двигуна, що віддалявся, дівчина кинула собі в горнятко новий пакетик чаю і залила його окропом.

Тиша в квартирі стояла ідеальна, стерильна. Інґриді здалося, що від цієї тиші віє холодом. Помацала батарею під віконцем. Та не гріла. Обвела кухоньку шукаючим поглядом і раптом, до своєї несподіваної радості, помітила маленький радіоприймач у кутку на кухонній тумбочці. Дротик, що тягнувся від неї до розетки, немов підтверджував, що приймач працює. Інґрида натиснула згори на приймачі червону кнопку, що пихато стирчала, і приємний, трохи вкрадливий голос ведучого став розповідати їй про благодійний концерт на допомогу дітям-сиротам із Румунії. Інґрида заслухалася, захоплена тим, що практично кожне слово, вимовлене цим диктором, було їй зрозуміле. «Невже я так добре знаю англійську?!» — зраділа Інґрида.

І стало їй трохи тепліше.

Згадалося минулорічне Різдво. Мама, тато, молодша сестричка та паперові сніжинки, наліплені на вікна. Торік сніжинки вирізала з паперу сестричка. А раніше вони вирізали їх утрьох із сестричкою та матінкою. Мама, у котрої ножиці в руках завжди були спритнішими, ніж у доньок, вирізала й янголят із крильцями. І колись різдвяні витинанки на вікнах їхньої квартири в Пренаї були дуже багатими. Внизу, відразу над ширшим підвіконням — білі янголи. Деякі з них дивляться вгору, на небо, хоча ніхто їм не домалював очі. Та й не потрібні їм були очі! Мама так добре вирізала фігурки, що голівка янгола, задерта догори, зазираючи невидимими очима в небо, здавалася природнішою, ніж розфарбовані, яскраві та з виряченими очима янголи та серафими в костелі. А згори над янголами по склу були розклеєні ажурні сніжинки: великі внизу, а чим вище, тим дрібніші! Адже те, що далі, здається меншим, ніж те, що ближче!

З радіоприймача полилася музика Дебюссі, пізнавана, легка, така легка та ніжна, що її можна спіймати та перенести на кінчику мізинця ближче до вуха. І залишити там.

Спогади викликали в Інґриди теплий, добрий смуток.

І знову з’явилися перед очима вікна їхнього помешкання, високі вікна просторої кухні, на які вони клейстером наклеїли з мамою та сестрою янголів і сніжинки. Наклеїли вдень, коли за вікнами було ще світло. А коли стемніло, і білі фігурки янголів, й ажурні сніжинки немов засяяли в темряві. І виникло дивне, чарівне відчуття свята. Світ зменшився, в їхньому маленькому світі залишилися тільки вони з мамою, татом і сестрою, і ці янголи, яких ось-ось вкриє паперовий сніг.

Інґрида глянула у вікно, підняла погляд, і він вибрався з бетонного колодязя, перейшов у сіре зимове небо.

Потім придивилася до скла. Його давно не мили.

Знову зазвучав вкрадливий, добрий голос радіоведучого.

І раптом згори вниз, в завіконний колодязь впала тінь. Хтось спускався до дверей.

Інґрида відтиснула червоний ґудзик на радіоприймачі, і той замовк.

Болгарка Таня опустила важку торбу на поріг, витягнула з кишені білої пухової куртки ключі та відчинила вхідні двері.

Розділ 14. Париж

Паризький сніг схожий на хлопчиська, який дражнить песика. Свисне, почекає, поки його песик помітить, і забіжить за ріг. І крутить бідне собаченя мордочкою навсібіч, не второпавши, куди подівся той, хто його кликав.

В останні дні сніг немов зумисне починав падати годині о шостій ранку, щоб до полудня від нього і сліду не залишилося. Але в шостій-сьомій ранку, коли правильні парижани вибігають у свої кафе, він падав. Падав і на місто, і на городян.

Андрюс намагався пройти ці сто метрів до булочної швидше, ніж зазвичай, але насправді сенсу в цьому не було. Все одно черга за багетами та круасанами в булочній не поміщалася. Але рухалася вона швидко і вже через мить-другу він опинився всередині, змахуючи долонею з потилиці сніжинки, які ще не розтанули.

— У нас залишилося триста сімдесят два євро, — спокійно оголосила йому Барбора за сніданком. Оголосила і, не дочекавшись відповіді, відламала ще шматочок багета і, вмочивши його краєчок у слоїк зі сливовим джемом, відправила до рота.

— Усе буде гаразд, — запевнив її Андрюс. — Давай домовимося, що про гроші будемо розмовляти не раніше обіду! Щоб не псувати ранок!

Він перевів погляд на вікно, за яким усе ще падали сніжинки, але тепер їх було набагато менше.

— Ранок грошима не зіпсуєш! — відповіла з усмішкою Барбора. — Це я так, щоб ти пам’ятав!

На площі Републік знову кружляла карусель. Коники та віслючки підіймали й опускали діточок, які захопленими поглядами проводжали машини та будинки, що проїздили повз. Поруч знову стояли мами та няні. Інші мами та няні чекали черги повозити своїх малюків, жадібним поглядом стежили за запаморочливим кружлянням-обертанням цієї величезної, чарівної й яскравої «дзиґи».

Як тільки Андрюс одягнув червоний ніс, хлопчисько-китаєць, обернувшись, закричав: «Сяочао!» і заплескав у долоні.

Інші діти, а за ними вже й мами з нянями, відволіклися від каруселі, й Андрюс негайно сів навпочіпки і пішов по колу смішною качиної ходою, похитуючись із боку на бік і лише якимось дивом не падаючи на мокрий від талого снігу асфальт.

П’ятнадцять хвилин клоунади принесли Андрюсові майже сім євро і трохи втоми.

Хлопчисько-китаєць у надутій жовтій куртці, той самий, що перший упізнав Андрюса і закричав «Сяочао», підбіг і, задерши голівку та простягнувши руку, спробував дотягнутися пальчиками до червоного клоунського носа. Андрюс нахилився нижче, щоб плани малюка здійснилися. Шибеник помацав ніс, і посмішка його стала ще ширшою, а оченята ще звузилися. Він знову радісно вигукнув «Сяочао!» Андрюс запитально подивився на вродливу китаянку, котра стояла за малюком.

— Льо клуні! — витлумачила вона французькою.

— А так, клоун! — закивав Андрюс. Потім підстрибнув смішно, чим знову привів у захват присутніх навколо нього малюків, зняв перед ними невидимого капелюха, вклонився і подався в бік рю Рене Буланжер, на ходу кілька разів обернувшись і помахавши рукою.

— Після бульйону — прогулянка околицями! — заявила Барбора. — Будемо шукати нові місця!

— Для моєї клоунади? — спитав Андрюс.

— Ні,