Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

Ігнорувати Барінова у мене виходить на найвищому рівні до перерви перед шостим уроком.

—Сьогодні в шість гра, — проходить повз і кидає фразу, навіть не зупинившись.

Опускаю погляд, впиваючись ним у сірий лінолеум. Начебто ремонт у школі робили нещодавно, але він виглядає так, ніби залишився з минулого століття

— Що це означає? — Незрозуміло вигукує Світлана.

Було безглуздо сподіватися, що вона зовсім заплющить очі на наші з Ромою взаємини і перестане лізти.

— Дурниця, — знизую плечима і машинально хочу вимовити вголос чергову порцію брехні, але вчасно зупиняю себе. — Домовленість. Я маю ходити на його ігри, щоб він займався зі мною.

— Дивно звучить… — робить коротку паузу подруга, прикидаючи щось у голові. — Навіщо йому це?

Хочу відмахнутися і пояснити, що сама не розумію, але фраза застигає у повітрі.

— Виходить, він так не хотів працювати з тобою, що натомість зажадав послугу?  — Перемикається раптово Світлана і в очах загоряється незрозумілий вуглик ... задоволення?

Відкидаю непотрібне припущення, яке раптово чіпляє внутрішні струни почуттів. Чому їй радіти? Це я вже настільки намагаюся скрізь побачити таємний зміст, що починаю божеволіти, і бачити його там, де не потрібно.

 — Не зовсім,  — миттєво парирую я.

Хоч її слова й цілком вірні, але мені зовсім не хочеться чути таку інтерпретацію.

Тепер Світлана дивиться з цікавістю і чекає пояснень.

Що можу сказати? Підтверджувати її припущення максимально не хочеться з незрозумілої для самої себе причини, а ось забарвити історію новою порцією брехні так і свербить язик. Даю собі уявний ляпас.Сама сьогодні доводила їй, що жодного інтересу до Барінова не маю, а тепер що? Намагаюся довести протилежне, чи що?

— Не знаю, як ти, а мені терміново треба в буфет, — швидко переключаю тему, вдаючи, що не помітила її запитальний погляд, звернений до мене. — Сподіваюся, мої улюблені пиріжки вже завезли.

 — Ти казала, що сідаєш на дієту,  — пригадує вона, охоче починаючи йти слідом.

 — Ну,  — підтверджую її слова кивком голови.

— І тепер ідеш за пиріжком? — нерозуміючи хмурить брови, схрещуючи руки на грудях.

— А що не так з пиріжками?  — Тепер хмуруся я.

 — Це явно не те, що їдять під час дієти.

— Не бачу жодної шкоди в борошні, картоплі та капусті, тушкованій з томатною пастою, — висловлюю власну думку.

Для мене «дієта» - це безумовно не той самий процес, як для більшості. Ніколи не обділяю себе продуктами, що можу вживати, але іноді доводиться урізати їхню кількість, щоб як і раніше влазити в улюблені джинси.

Про розмову за Барінова Світлана вдало забуває, але, як виявляється, лише до певного моменту.

Дзвінок телефону застає мене вже вдома. Якраз коли думаю, що б одягнути, вкотре подумки проклинаючи Барінова, що доведеться виходити з дому. У такий мороз – це останнє, що хочеться робити.

— Алло, — швидко підхоплюю смартфон із ліжка та відповідаю на дзвінок.

— Не хочеш прийти в гості? — одразу питає натхненна Світлана. — Ну, чи мене запросити.

Скромністю подруга ніколи не відрізнялася, що сказати.

— Я збираюся до школи, — нагадую їй те, що вона й так мимоволі дізналася.

 — Навіщо? — нерозумно перепитує.

Не зовсім розумію серйозно Світлана зараз, чи вирішила так пожартувати.

Згадую її реакцію на слова Барінова і припускаю, що таке навряд чи могло вислизнути з її пам'ять. Але навіщо в такому випадку подруга вдає з себе дурочку?

— Подивитись гру, — сухо відповідаю, без бажання знову згадувати Рому в розмові з нею.

— А точніше, — вигукує вона. - Ваша домовленість. Зовсім забула.

Тушу  роздратування, яке взялося не зрозуміло звідки, але не знаю, що відповісти їй на відверту брехню.

— Вдома нудьга така, — простягає Свєтка, позіхаючи. — Сходити з тобою чи що? Так точно! Коли ти будеш виходити?

Мимоволі хочеться відмовитись. З чого взагалі ловлю себе на такій реакції?

— Ти терпіти не можеш ходити на ці ігри, — нагадую їй очевидну істину.

Правильніше сказати, що подруга ненавидить усе, пов'язане з Баріновим. Але сьогодні вона відкриває якісь нові та незрозумілі грані свого сприйняття та прийняття рішень.

— Нудьгу не люблю ще сильніше, — парирує. — То в скільки? — повторює своє запитання вкотре, але тепер наче з натиском.

 — Через пів години.

— Чудово, встигну, — впевнена, що цієї секунди подруга звично кидає погляд на стильний наручний годинник золотистого кольору. — Тоді зустрічаємось у сквері, як завжди.

На цьому наша розмова закінчується.Сумбур, що відбувається в думках досягає свого апогею і починає шалено дратувати.

Мені незрозумілі власні емоції та реакції. Це безперечно треба припиняти.

Адже, попри все, добре, що доведеться йти туди не самій. З подругою завжди і скрізь мені набагато комфортніше і веселіше, ніж поодинці.

Від чого тепер мої бажання починають працювати в зовсім протилежний бік?

Кидаю швидкоплинний погляд на годинник і розумію, що маю поквапитися. Якось дуже швидко йде час, коли застряєш у власних роздумах.

Вийшовши на вулицю, миттєво шкодую, що не віддала перевагу менш привабливій, але набагато теплішій курточці.

Зима цього року не шкодує нікого.

До призначеного часу встигаю, хоч і страшенно злюсь. Все починає дратувати, особливо підмерзлий сніг, що перетворився на ожеледь. Кілька разів послизнулася і ледь втримавшись на ногах, мало не зустрілася із замерзшим асфальтом.

Тільки ось на момент моєї появи у сквері Світланою і не пахло.

Вона з'явилася за хвилину.

— Довго чекаєш? — усміхнулася улесливою усмішкою.

Бордове пальто добре сиділо на фігурі і чудово поєднувалося з замшевими чобітками.

Тільки ось виникало питання, як подруга ще не зледеніла? У такому легкому вбранні та в такий мороз.

Навіть її щоки зберігають природний колір.