Читати книгу - "Vivat Academia!"

— Хр… Га-а-а-ащ, — Захід більше не говорив і не хлюпав, тільки видавав дивні звуки. Його щелепу було вибито, з носа струменіла кров. Ляна навіть не чекала, що спроможеться на таке. Втім, уся справа була не в ній — в її «удосконаленій» правиці.

— Не пускає, — констатувала Ела панічно. Ляні здалося, що зараз Ела кине їх з Волею напризволяще і побіжить до брами — отвір між стулками вужчав просто на очах.

— Руку! — гаркнула Талія, простягаючи поміж стулок лівицю; блиснули довгі чорні нігті. До Талії лишалася всього пара кроків. Ела простягнула руку, усвідомлюючи, що не встигає.

А у Ляні все палало. Зараз вона не могла думати ні про що, окрім цієї огидної потвори, котра вже не була Західом. Підійти до тої істоти — і бити, бити її ногою ув обличчя, доки череп не лусне. І навіть тоді, коли черевики з металевими вставками вкриються кров’ю і сірою речовиною — бити. Нищити. Спотворювати. Щоб нічого не лишилося, щоб більше не встала…

Ляна могла подолати страх, або прийнявши його і зрозумівши, що аж ніяк не може опустити руки, або за допомогою шалу. І зараз був як раз другий варіант. На мент Ляні здалося, що вона стоїть над скривавленим тілом — не Західа, когось іншого, добре знайомого, когось, хто був її коренями, — і стискає в одній руці широкий ніж. У другій, лівій, вона тримає щось довге і темно-червоне, невимовно прекрасне, і, схиляючись над закатованою людиною, ловлячи останній тихий подих, у безумстві шепоче: «Я тебе люблю».

Ляна вже була готова зробити це — занапастити себе. Бити, руйнувати, тлумити… лишитися у Чорному Секторі назавжди.

Але тут руки Волі, якими вона до того трималася за Елу та Ляну, розтиснулися. М’яко, але водночас напрочуд сильно підштовхнувши дівчат до брами, Воля впала. Пролунав її голос:

— Я нарешті знайшла те, що шукала. Я лишуся із тобою, Захід. Яким би ти не був.

— Во… — почала Ляна, але Ела вже вхопила Талію за руку, і та висмикнула її, а разом із нею і притримувану за комір Ляну геть з небезпечного району. Стулки воріт закрилися просто в Ляни за спиною, трохи не прищемивши волосся дівчини і добряче обідравши їй боки.

— Воооооооооле!!! — Ляна різко обернулася. На мить дівчині здалося, наче вона бачить Волю. Та сидить поруч із Західом, який уже розтиснув руки, і дивиться просто на Ляну. Очі Волі темнішають і темнішають, доки не стають чорними.

Звісно, нічого Ляна бачити не могла. Стулки, прозорі з того боку, з цього пропускали лише яскраве світло.

На гладеньку поверхню брами посипалися безладні удари.

— Досить. — Талія, на відміну від Ели, церемоній розводити не стала. — Відійди звідти.

— Але Воля… — Ляна подивилася на Талію розгублено.

— Тихше. — Талія несподівано напружилася. Затисла Ляні рот долонею і відтягнула її від брами. — До нас хтось наближається.

— Ми на шляху, — тим часом констатувала Ела. — Тут ми зможемо захиститися. Креслити коло?

— Ні, — відповіла Талія. — Це не істоти. Це… люди? — Її голос видався Ляні здивованим.

— Пусти мене. — Ляна рішуче випручалася. Талія не стала її утримувати. — У тебе серця нема. Ти справді ближча до істот, ніж до людей. Ми втратили Волю, а…

— Воля обрала, — відрізала Талія. — Вона залишилася із Західом, щоб ви з Елою могли жити далі. Не як істоти — як люди. Тобі годилося б шанувати її вчинок і хоча б із поваги до Волі не влаштовувати тут комедію.

— Ко… комедію? — Ляна поперхнулася цим словом. — Ти… ти…

— Воля від самого початку була або ніким, або зрадницею, — вела далі Талія. — Ти причарувала її, тому вона могла робити широкі жести. Перев’язувати тебе, наприклад. Але вона тобі не належала. Ти не могла вибирати, як їй жити і як померти. Усвідом це, нарешті. Воля навіть твоєю подругою не була.

— А ти звідки знаєш. — Ляна вишкірилися, майже так само, як Захід нещодавно. Злість вирувала у ній і вимагала виходу.

Обличчя Талії, вкрите захисними візерунками, було спокійним. Чорні очі дивилися з нелюдським розумінням, і Ляна раптом відчула, що плаче.

У наступну мить на шлях вибігла дівчина. Ледве не врізавшись у Ляну, втікачка вчасно загальмувала, побачила Талію і завищала, як пожежна сирена. Ляні здалося, що в руці дівчини щось блиснуло.

— Віро? Віро, це ти? — Ела зреагувала першою. Їй навіть вдалося перекричати вищання новоприбулої.

Почувши своє ім’я, Віра — а це справді була вона — замовкла. На шлях розважливою ходою вийшов Антін — його Ляна впізнала одразу.

«Точно, вони теж мали проходити практику десь тут. Ми стріли їхню групу дорогою», — згадала дівчина. Але що Антін і Віра роблять у Чорному Секторі вночі? І чому їх тільки двоє?

— Чого кричиш, — сказав Антін Вірі. — Це не істота, це Талія. Забула вже, як вона після трансформації виглядає?

— Талія, — повторила Віра розгублено. — Ела, Ляна… Це ви, дівчата?

— А що, не схоже? — провокаційно запитала Талія. — Як ви прибули так вчасно, то зробіть щось із Ляною. Інакше вона мене з’їсть зараз.

— Не треба нічого зі мною робити. — Ляна поспіхом витерла очі. Поява Віри і Антіна змусила дівчину опанувати себе. — Вибач мені, Таліє. Я… не повинна була цього говорити.

Талія злегка кивнула.

— Що трапилося з вашою групою? Де З-Цегли і брати Глід? — тим часом запитала у Антіна Ела. Вона мала на увазі трьох інших хлопців — тих, з паралельного курсу.

Антін похитав головою так, що все стало зрозуміло. Про Волю та Західа він навіть питати не став.

— А тобі, схоже, дісталося. — Віра окинула Ляну побіжним поглядом. — Ти уся в крові… І як ви застрягли в Чорному Секторі на ніч?

— До вас те саме питання, — голос погано слухався Ляну, — чому ви досі не евакуювалися?

— Щось трапилося зі словесним кодом, — насупився Антін. — Або просто сигнал не проходить.

— У нас так само! — сказала Ела.

— Якщо ми так вчасно зустрілися, у мене до вас буде пропозиція. — Антін не відреагував на Елине зауваження.

— Шлюбна, чи що, — собі під ніс пробурмотіла Талія і злегка повела крилами. Віра тихо пхикнула.

— Пропоную об’єднати зусилля, — говорячи, Антін чомусь дивився на Ляну. — Влаштуємося на ніч у колишньому дитячому садку — ця будівля частково виходить на шлях, тож там має бути безпечніше. А вдень спробуємо прорватися до порталу. Його будуть тримати відчиненим ще кілька днів.

— Згода. — Ляна не стала затягувати з відповіддю. Подивилася на Елу, на Талію: — Дівчата?

— У