Читати книгу - "Сестри-вампірки 3"

Вказівний палець зупинився на табличці з написом «Головний вхід».

– За мною! – вигукнула Сільванія і кинулась хутчіш в обраному напрямку.

Неймовірний двобій

Пройшовши лабіринтом коридорів, Антаназія і Дака увійшли до Тронного залу.

– Ну ось ми і прийшли, – оголосила Антаназія.

Тронний зал був занурений у темряву. Смолоскипи не горіли. І лише через стулки масивних дверей, де стояли Антаназія і Дака, пробивалися промінчики тьмяного світла. Але навіть у темряві помітно було, що зал опоряджений розкішно й велично.

– Чи не будеш ти така люб’язна, щоб запалити світло? – запитала Антаназія.

– Хто? Я? Гм… Гаразд… – Дака запустила руку до кишені джинсів, де у неї зазвичай лежала коробочка з сірниками.

Карл-Хайнц вирішив скористатися цим і нагадати про себе.

– Не дай себе ошукати! – запищав він. Але Дака і думати забула про слимака. Вона була цілковито захоплена своїм новим кумиром – володаркою Трансільванії.

– Мила моя Дако… Бідна моя маленька гнилице… Що ж зробили з тобою люди? Невже ти забула, що ти вампірка? – невдоволено похитала головою Антаназія. Її очі, немов дві жарини, блищали в напівтемряві залу.

– Я? Хіба? – розгубилася Дака. Що за дивні речі говорить Антаназія! Вона ж просто доручила Даці запалити світло…

– Ну нічого, – поблажливо посміхнулася Антаназія. – Ми повернемо тобі форму!

Вона елегантно підняла обидві руки вгору. Щось клацнуло, і, немов за помахом чарівної палички, в залі одночасно спалахнули сотні смолоскипів.

– Hoi boi! – вирвалося у Даки, котра зачаровано спостерігала за тим, що відбувається.

Антаназія підійшла до шафи й, усміхаючись, вийняла звідти дві шпаги. Одну кинула Даці, і та вправно зловила зброю.

– Почнімо! – вигукнула Антаназія, зробивши випад. Рухалася вона легко, наче кішка.

Дака обережно оборонялася. Очі її палали. Серце калатало в грудях. Трохи посміливішавши, вона атакувала Антаназію, але та блискавично відбила її випад.

– Непогано! – посміхнулася Антаназія. – Вельми непогано! Boibine! У тебе талант, дитя моє!

Дака світилася від щастя. Похвала трансільванської володарки додала їй хоробрості, і незабаром дівчинка вже щодуху гасала тронним залом, відважно атакуючи Антаназію й енергійно ухиляючись від її випадів. Суперниця ж, хоч і була на кілька століть старша, ні в чому Даці не поступалася.

Вони невтомно фехтували, насолоджуючись кожною миттю цього неймовірного двобою.

– Ми – відчайдушні й вільні! І ніхто не має права заборонити нам жити так, як ми того хочемо, і робити те, що ми хочемо! – в ейфорії вигукнула Антаназія.

І цієї миті Дака відчула себе саме так, як сказала Антаназія, – дикою, відчайдушною, вільною. Нарешті можна не соромитися своєї вампірської сутності, а просто бути собою. Німеччина, Біндбурґ, мамині «золоті правила» залишилися десь далеко-далеко. Та й чи були вони взагалі чи тільки наснилися в поганому сні? Ніколи в житті на душі у Даки не було так легко, boibine, так zensatsoi futzi! Дака була на сьомому небі від щастя! Але всім, хто опиняється на сьомому небі, рано чи пізно судилося спуститися на землю або – під неї. З кишені джинсів почувся жалібний писк.

– О боже, Карле-Хайнце, тобі зле? – Дака засунула руку до кишені і витягла звідти вельми позеленілого Карла-Хайнца.

Опинившись на свіжому підземному повітрі і трохи прийшовши до тями, той з докором подивився на господарку і ображено пирхнув:

– Це що було? Я тобі не кінь, щоб так скакати!

І хоча, звичайно, Дака не розуміла його мови, один погляд улюбленця замінював тисячі лайливих слів.

– Пробач, слимаче, я геть забула про тебе!

Карл-Хайнц вже готовий був пробачити Даку, як раптом та абсолютно несподівано розпливлася в щасливій усмішці.

– Ти й не уявляєш, ЩО тут зараз було! Давно я так чудово не почувалася!

– Прекрасно, – похмуро зауважив Карл-Хайнц. – Я тут слизом своїм ризикую, аби тебе захистити від цієї відьми, – а ти поводишся зі мною, як з пожованою жуйкою! Ніякої вдячності!

Мабуть усвідомивши свою провину, Дака щосили почала догоджати йому: почухала черевце, погладила по голівці – і серце слимака розтануло. «Повернемося додому – там і поображаюся на втіху собі, а зараз їй потрібна моя допомога», – вирішив Карл-Хайнц. Тим більше, поки Дака до нього підлещувалася, він встиг дещо помітити. Він побачив, як Антаназія крадькома витягла у Даки з кишені мобільний телефон, скинула вхідний дзвінок від Мурдо, а сам телефон тихо опустила в якусь величезну кам’яну вазу. Однак, як не намагався Карл-Хайнц розповісти про це господині, яких тільки гримас він не корчив, Дака нічого не зрозуміла і, приголубивши вихованця, поклала його назад до кишені.

Антаназія підійшла до Даки.

– Ходімо, я дещо тобі покажу, – ласкаво обійнявши дівчинку, сказала володарка. Вона взяла Даку за руку і вивела з Тронного залу в просторий коридор. На його стінах висіли портрети попередників Антаназії, грізних і могутніх трансільванських вампірів. Наприкінці коридору був портрет самої Антаназії, написаний якимось відомим сучасним художником. За ним у рамі з дивовижними перлинами і майстерно виліпленими метеликами і квітами висіло велике біле полотно. На картині не було нічого.

– На цих картинах увічнено володарів Трансільванії, – з побожним трепетом прошепотіла Антаназія, дивлячись на портрети. – Вони правили цим краєм від створення світу… Це полотно поки біле, але на ньому дуже скоро буде написано портрет Францокса. Коли я думала, яку раму під нього замовити, вирішила, що вона повинна бути гарною і сповненою життя. Як тобі?

– Вона чудова, – захоплено відповіла Дака.

Вони пішли далі.

– Францокс увійде в історію Трансільванії як видатний правитель. А ти – ти станеш сестрою славетного володаря. – Антаназія пильно подивилася Даці в очі. Погляд її був серйозний. – Я дуже рада, що ти прийшла в мій замок.

Ці слова вразили Даку в саме серце. Вона усміхнулася Антаназії, а та ласкаво обійняла її у відповідь.

Вони знову йшли лабіринтами коридорів. Здавалося, їм немає числа, і Антаназія з Дакою до кінця віку будуть тут блукати.

Раптом з однієї кімнати долинула ніжна мелодія. Білі двері були прочинені, і крізь шпарину пробивався промінчик світла. Дака завмерла від подиву і прислухалася. Це була та сама колискова, «Схід Місяця», яку за давніх часів нерідко програвали механічні іграшкові скриньки.

Чому ж тоді Антаназія сказала, що вперше чує цю колискову?

– Ти йдеш? – гукнула Даку володарка.

Задумливо зморщивши чоло, Дака пішла за нею. Незабаром вони опинилися в дитячій. Антаназія поклала Даку поруч із Францом.

– На добраніч, мої любі, – ніжно прошепотіла вона. – Boi noap!

З цими словами вона погасила всі смолоскипи, що освітлювали дитячу, але один із них Дака відразу ж запалила вогняним поглядом.

– Нехай буде нічник, – посміхнулася вона.

Антаназія зробила Даці і Францу поцілунок рукою і вийшла з дитячої, тихо причинивши за собою двері.

Дака притулилася до братика і, втомлена та щаслива, відразу ж заснула, навіть не підозрюючи, що на її мобільному вже з тисячу пропущених дзвінків від Мурдо. І вже тим більше Дака не здогадувалася, що Сільванія разом із гер ван Комбастом бредуть дрімучим трансільванським лісом до підніжжя Чорного замку.

У напівтемряві