Читати книгу - "Сестри-вампірки 3"

– Правило № 3, – говорила Сільванія, – повсякчас змащувати шкіру гниллям або цвіллю. У вампірів чудовий нюх, а надто на кров. Тому потрібно уникати відкритих ран і навіть подряпин. У вас зараз є рани або подряпини?

Дірк похитав головою.

– Дуже добре, – зраділа Сільванія. – Правило № 4: завжди носити з собою святу воду і хрест.

Дірк ван Комбаст ляснув долонею по рюкзаку.

– Так. – Сільванія оглянула його з ніг до голови. – Тепер про ходу. Вампіри так не ходять.

– Як же тоді вони ходять? – здивувався Дірк.

– Злегка пружинячи і підстрибуючи, наче ширяють над землею, – пояснила Сільванія.

– Так? – Дірк зробив кілька незграбних кроків і тут же перечепився через якийсь корч.

– Думаю, вам варто ще трохи потренуватися, – ухилилася від прямої відповіді Сільванія.

– А ти звідки знаєш? – образився Дірк.

– Це золоті правила поведінки з вампірами, – знизала плечима Сільванія. – Їх перевіряли століттями.

– Так-так, звісно, ти говориш слушні речі, – урозуміло кивнув Дірк. – Але звідки ТИ їх знаєш? Ти ж – не мисливиця за вампірами!

Сільванія похолола. Fumps! Запитання Дірка заскочило її зненацька. Утім, вона відразу ж знайшлася, що відповісти.

– Ах, ви про це… Та я в книжці про ці правила прочитала. Обожнюю вампірські саги, а надто романи Франциски Бартон. До речі, її син Якоб – мій однокласник. Найкрутіша тема – коли вампір закохується в людську дівчину, ну або вампірка закохується в простого смертного, і вони вирішують бути разом до скону віків. Це так романтично.

Сільванія з тугою подивилась у далечінь. Мисливець за вампірами зітхнув. Йому відразу ж пригадалася Урсула. Вона теж зачитувалася книжками про вампірів. Як вона там без нього?

– Чи не так? – увірвала його думки Сільванія.

– Ти про кохання між людиною і вампіром? Та нісенітниця це все! – пирхнув гер ван Комбаст і рушив далі.

Кохання між людиною і вампіром… Чого тільки не навигадують ці сучасні письменники, аби читачі розкуповували їхні книжки.

«Схід Місяця»

Дака й Антаназія стояли біля колиски, де безтурботно спав Франц.

– Тепер ти і сама бачиш, що твій брат спить спокійним міцним сном, – прошепотіла Антаназія.

Дака ніжно погладила Франца по щоці. Братик спав так спокійно і солодко, що Даці було шкода його будити.

– Нехай ще трохи поспить. Він дуже втомився, – сказала Антаназія.

Повагавшись, Дака кивнула.

– Ropscho. Тоді я побуду тут, поки він не прокинеться.

Вона сіла біля колиски і, не зводячи з Франца очей, тихо заспівала:

Місяць на небі блищить,

Жодної хмарки нема.

Безліч зірок мерехтить,

Туман обгортає поля…

Антаназія здивовано дивилася на Даку.

– Що це? – майже беззвучно запитала вона.

– Що «це»? – тихо перепитала Дака.

– Що це за пісня? – прошепотіла Антаназія.

– А, так це ж старовинна колискова. Вона називається «Схід Місяця».

«Невже Антаназія її ніколи не чула?» – здивувалася про себе Дака.

Втім, звідки їй знати? Цю колискову Даці в дитинстві співала її мама. А Антаназія – вампір. У вампірів, мабуть, інші пісні. От тато, наприклад, знає силу-силенну трансільванських народних пісень. Вона і сама непогано знається на вамп-року, а вже пісні «Криптон Крекс» знає напам’ять, всі до однієї.

Антаназія про щось задумалася. На очах у неї заблищали сльози.

– Агов, з вами все гаразд? – схвильовано запитала Дака.

Але Антаназія, здавалося, не чула її. У своїх думках вона була десь далеко.

Дака помахала рукою перед очима Антаназії.

– Так-так, все гаразд, – відповіла та, наче прокинувшись.

Дака пильно подивилася на неї. Яку таємницю приховує всемогутня володарка Трансільванії? Тієї ночі, коли Антаназія прилетіла в Біндбурґ і заявилася до них у будинок, вона була холодна і неприступна. Вампірка використовувала свою безмежну владу, щоб отримати те, що хотіла. А тут, у Чорному замку, Дака побачила її зовсім іншою – чутливою і вразливою. А втім, що їй до таємниць Антаназії? Ось-ось прокинеться Франц, а там і Мурдо прийде. Вони разом придумають, як обкрутити Антаназію кругом пальця, і викрадуть малюка.

Дака оглянула кімнату. Оздоблено її було шикарно, проте вона радше скидалася на склеп, аніж на дитячу. Дака взяла в руки плюшевого кажана. Іграшку пошили далеко не вмілі руки, але з великою любов’ю.

Помітивши іграшку в руках у Даки, Антаназія сором’язливо посміхнулася.

– Я сама її пошила. Для маленького Францокса.

– Прикольно вийшло, – похвалила Дака.

– Рукоділля – не найсильніший мій хист. Я більше спорт люблю, – зізналася Антаназія.

– Треба ж, і я теж! – зраділа Дака. Антаназія явно починала їй подобатися.

– Он як? І якими ж видами спорту ти захоплюєшся? – поцікавилася володарка Трансільванії.

– Люблю баскетбол і пінґ-понґ, – випалила Дака, – а раніше ще й вампірським фехтуванням займалася. Шкода, в Німеччині ніхто не знає про такий вид спорту.

– Справді? Дійсно шкода! – здивувалася Антаназія. – Може, зітнемося? – запропонувала вона Даці.

– А ви вмієте фехтувати? – здивувалася Дака.

Антаназія усміхнулася

– Трохи. Колись я була чемпіонкою світу з вампірського фехтування, але це було давно, кілька століть тому…

– Ух ти!

– То як щодо поєдинку?

– Що? Справді? Zensatoi futzi!

Дака не тямила себе від щастя: сама володарка Трансільванії навчатиме її вампірського фехтування! Хіба можна відмовитися від такої пропозиції! Це навіть крутіше, ніж концерт «Криптон Крекс», коли Мурдо помітив її в натовпі і витягнув на сцену.

Але тут Дака знову згадала про Франца.

– Але як же…

Антаназія немов прочитала її думки.

– Ні про що не хвилюйся. Франц спить і ще нескоро прокинеться. Тут він у цілковитій безпеці. Ходімо!

Поправивши Францу ковдру, Дака рушила за Антаназією.

Заблукані мандрівники

Тим часом Сільванія і мисливець за вампірами зрозуміли, що заблукали.

– Дерева, дерева, нічого, окрім дерев! – лютував гер ван Комбаст, намагаючись зловити сигнал мережі на мобільному телефоні. Без навігатора знайти дорогу було просто неможливо. – Ну і де цей ваш Чорний замок? Тут, в який бік не повернеш, – скрізь одне й те саме. Ані душі навколо. З глузду з’їхати можна!

З досадою вимкнувши телефон, Дірк поклав його до кишені і ковтнув із фляги.

Сільванія ж навпаки тішилася з вологого затхлого повітря трансільванського лісу, з густих чагарників і тиші. Уперше в житті вона вирішила довіритися своїм вампірським інстинктам, і ті підказували їй, що вже незабаром вони дістануться підніжжя Чорного замку.

– Я знайшла правильну дорогу, гер ван Комбасте! – радісно вигукнула Сільванія.

– Це ж треба, – пробурчав Дірк. – І звідки у милої панянки стільки знань?

Він хотів ще пустити шпильку, але, повернувши слідом за Сільванією, зупинився і прикусив язика.

– Елементарно, гер ван Комбасте: дороговкази! Ось дивіться. «Чорний замок – західний вхід», «Чорний замок – східний вхід», «Чорний замок – заїзд для вантажного транспорту», «Бистрія»…

– Дійсно, – погодився Дірк ван Комбаст.

– А я що казала! – усміхнулася Сільванія.

– А нам який вхід потрібен? – запитав мисливець за вампірами.

Сільванія розгубилася, але тут їй пригадалася лічилка: «Лісом летів кажанчик, він загубив каштанчик, півдня