Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

У папці нічого нового. Це все знаю. Я там був. Тільки не думав, що це вона... От взагалі не припускав. Але фото, вони промовистіші за будь-які докази.

Перше і найсильніше бажання – знайти її, трясти за плечі та змусити розповісти все.

- Після операцій у неї частково пам'ять відбило, - слова Вадима долинають, як крізь туман. – Але тут я не винний. У неї обличчя – це каша. Жахливі опіки. Я виходжував. Наймав найкращих фахівців.

- Угу, - переварюю інформацію. Мову відбило.

Продовжую дивитись на фото. Їх чимало.

Перед очима калейдоскоп спогадів.

Маленька дівчинка з білими косами, величезні очі, спрямовані на мене. Вона ходила, як тінь, дивилася крадькома і майже нічого не говорила.

- Але вона холоднокровно влаштувала підпал. Загинуло стільки людей, - Вадим стоїть, схрестивши руки навпроти мене. - Якби не я, вона б сіла. Так, я допоміг їй. Але ні на мить не забуваю, з ким маю справу.

 - А ти не думав, кого і навіщо вона підпалила? – не витримую, ставлю провокаційне запитання.

Хоч до моїх планів не входить розповідати Вадиму свою правду. Не варто йому знати, що я там був. І що збирався зробити те саме, тільки вона мене випередила.

- Вітчима свого, депутатів, багато народу і всі не останні посади обіймали, - розводить руки убік.

- Вітчима ... - глухо повторюю.

Перед очима спливає усміхнене обличчя Геннадія, якого я у свій час мало не своїм батьком вважав. Лев мене засунув у село, а я мріяв про батька, з кого приклад брати. А тут Геннадій з'явився, під своє крило взяв. Здригаюсь від убивчих спогадів.

Скрізь вона… з юності… і потім… багатолика… невловима…

Забула? Чи все ж таки пам'ятає?

Мені життєво важливо це знати. Просто необхідно.

- Людину, яка її виростила, - Вадим посміхається. - Мати померла, а він її як свою дочку вирощував, ось Карінка йому віддячила.

Добре пам'ятаю її матір. Приголомшлива жінка була та глибоко нещасна.

- А ти такій «моторошній» жінці допоміг, хірургів сплатив, свою дочку довірив, - говорю з сарказмом.

– Довірив. Маруську вона любить. Це Вікторії дочка була потрібна, як засіб шантажу, а Карінка з дівчинки порошинки здуває, - не подобається йому ця тема, відповідає крізь зуби. - Це мій вибір, Нік. Не лізь. Я запропонував варіант, - знову йде до столу, висуває ящик, дістає звідти фотографії. - Твоя дочка. Я не брехав. Схочеш, потім тест зробиш.

Тремтячою рукою беру знімки. Навіть без теста видно схожість із Марком та їхньою матір'ю… Серце відбиває барабанний дріб. Мене хитає. Сідаю та розглядаю, не можу погляд відірвати.

- Де вона, Вадиме? Що з нею? - питаю, голос зрадницьки тремтить.

- У порядку вона. Не голодує. Її не кривдять. А подробиці дізнаєшся, коли я буду впевнений у твоїй лояльності, - переходить на діловий тон.

Він переміг. Знає це. Насолоджується моментом.

- А як же ми рідні люди, брати? – питаю глузливо.

- Ти сам до цього довів. Я тебе ще тоді попереджав, не чіпай її. То ти ще Вікторію ховав. І навіть тут схибив. Впустив. Але я сам розберуся. А ось Лев, - стискає руки в кулаки, б'є по столу.

- З Левом допоможу, - тут я не брешу. Ненависть у нас із братом до Лева взаємна. І часом вона здатна об'єднати набагато сильніше, ніж ми думаємо.

Лев і мати Вадима одружилися з ділових міркувань. Лев домовився про шлюб із батьком дівчини. Це обіцяло велику вигоду всім учасникам договору. Так переконав свого партнера з бізнесу Лев. Але треба знати таргана, що поширювати він може лише горе та заразу.

Коли від свого партнера він одержав усе, що йому було потрібно. Лев прийшов із дружиною, яка місяць тому народила йому сина, до будинку її батька на його день народження. Приніс подарунок, привітав, говорив гарні промови. А потім дав знак своїм головорізам, і на очах у матері Вадима бандити розправилися з її рідними. Знищили й обслугу.

Обставили все як жорстокий напад та крадіжку. Лев мав достатньо грошей і зв'язків, щоб заткнути роти, кому треба.

Вижив лише садівник, який через довгі роки виклав усе Вадиму. Підтвердив розповідь його матері. Поки вона була жива, вона встигла розказати синові моторошну історію про його батька.

Офіційно Лев став удівцем. Смерть своєї дружини він підлаштував у день розправи над її батьками. Оволодів майном її сім'ї. А бідна жінка ще багато років жила під замком разом зі своїм сином.

До десяти років Вадим не бачив білого світла, тільки їхня з матір'ю кімната. Він дивився, як знущаються з його рідної людини… Коли Лев вирішив, що полонянка йому набридла, він жорстоко перервав її життя… на очах у свого сина…