Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пісня Соломона 📚 - Українською

Читати книгу - "Пісня Соломона"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пісня Соломона" автора Тоні Моррісон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 105
Перейти на сторінку:
не маючи ще й двадцяти літ, пішов записатись, а той урядовець був п’яний. Спитався про місце народження. Тато сказав: Мейкон. Тоді чиновник спитав: хто твій батько? Тато відповів: він помер, he’s DEAD. На питання, кому тато належав, була відповідь: та я вільний. Ото янкі й позаписував ці відповіді, але не туди, куди треба було. Місце народження подав як Таявільні — чортзна, чи взагалі є щось таке на світі. А в графі, де має бути ім’я та прізвище, той йолоп написав: Мейкон Дед. Ну а тато не вмів читати, тому й не знав, ким його охрестив писарчук-п’янюга. Допіру Мама відкрила йому правду. Вони познайомились, їдучи на Північ. Розбалакалися про се й про те, він показав їй свої папери. Мама глянула і прочитала, що там написано.

— Але ж він не мусив триматися того імени! Міг називатися своїм справжнім іменем і прізвищем, хіба ні?!

— Воно подобалося мамі. Любила це ім’я та прізвище. Казала, що це нове, що воно стирає минуле. Стирає до остатку.

— А як він насправді називався?

— Я майже не пам’ятаю мами. Померла, коли мені було лише чотири роки. Світлошкіра, красива. Вона видавалася мені, малому, білою жінкою. Ми з Пілат нічого від неї не взяли. Коли засумніваєшся в тому, що ми з Африки, поглянь на мою сестру. Вона дуже схожа на тата, а на вроду він був наче з тих картинок, де намальовані справдешні африканці. Пенсильванський африканець. І поводився відповідно. Деколи його лице ставало як камінь.

— Я зауважив, що обличчя Пілат теж може закам’яніти.

Відчувши, що батько розмовляє вільно й довірливо, Дояр пройнявся довірою та відчув свободу.

— Мейконе, сину, я не передумав. Не хочу, щоб ти туди ходив. Чуєш?

— Але чому? Ви так і не сказали чому.

— Послухай, що я тобі скажу. Це недобра жінка. Це змія, вона по-зміїному зачаровує. Змія змією.

— Тату, ви говорите про свою рідну сестру. Щоранку ви її носили полями на руках.

— Дуже давно це було. Ти її бачив. То як вона тобі? Порядна? Нормальна?

— Ну, вона...

— Чи не схожа вона на таку, що переріже горло й оком не моргне?

— На таку, тату, не схожа.

— Але вона саме така.

— А що вона злого зробила?

— Йдеться не про те, що зробила, а про те, хто вона.

— То хто вона?

— Змія, я вже тобі сказав. Знаєш баєчку про змію? І про чоловіка, що надибав змієнятко на дорозі? То слухай. Одного разу чоловік побачив змієнятко. Лежало, покалічене й закривавлене, в багнюці. Він пожалів горопашне створіння, підібрав його, поклав у кошик й забрав додому. Годував, доглядав його, аж поки виросло на велику здорову зміюку. Що сам їв, те і їй давав. А одного дня вона кинулася на свого благодійника й укусила його. Встромила своє отруйне жало просто в серце. Лежачи при смерті, чоловік повернувся до змії та запитав: «Нащо ти це зробила? Чи я тебе не доглядав? Чи я тобі не врятував життя?» — «Доглядав. Врятував», — відказала змія. «То чого тоді так робиш? За що мене вбиваєш?» І знаєш, сину, що відповіла змія? А ось що: «Але ж ти знав, що я — змія. Хіба ні?» Отже, Мейконе, наказую тобі не ходити до тієї винярні та триматися якнайдалі від Пілат.

Дояр схилив голову. Батько так нічого й не пояснив.

— Хлопче, маєш краще використовувати свій вільний час. До речі, тобі пора навчатися працювати. У понеділок і почнеш. Після уроків зайдеш до моєї контори. Попрацюєш годинку-другу й наберешся корисної науки. Пілат не навчить тебе чогось придатного на цьому світі. Хіба на тому світі, але на цьому — ніколи. Скажу тобі щось дуже важливе, мусиш це затямити на все життя. Найважливіше — це володіти чимось. І діяти так, щоб те, чим ти володієш, заволодівало ще чимось, і ще, і ще, і ще. Ось так ти володітимеш собою й іншими людьми. У понеділок я почну тебе навчати, як цього досягти.

Розділ III

Відколи Дояр почав працювати в конторі, його життя змінилося на краще. Всупереч батьковим сподіванням стало більше часу на відвідини винярні. Завдяки побігенькам до Мейконових чиншових будинків можна було часто бувати в південному кварталі та знайомитися з тамтешніми людьми, що їх так добре знав Гітара. Дояр був молодий і приязний — на відміну від батька, і квартиранти почувалися при хлопцеві вільно. Жартували з ним, давали попоїсти, довіряли йому. Він не часто бачився з Гітарою. Тільки в суботу можна було напевно знайти приятеля. Коли Дояр вставав цього дня рано-вранці, він міг застати Гітару, поки той не подався волочитися по вулицях і поки самому не доводилося ходити по комірне. Бувало, що посеред тижня Дояр пропускав уроки, й одного такого дня Гітара привів його до Федерової більярдної на Десятій вулиці, біля самої середини Кривавого берега.

Об одинадцятій ранку Гітара рвучко відчинив двері й гукнув з порога:

— Гей, Федере! Дай нам дві пляшки пива.

Федер, низький кремезний чоловік із рідким кучерявим волоссям, глянув на Гітару, тоді на Дояра й насупився.

— Виведи його звідси.

Гітара завмер. Мовчки стежив за корчмаревим поглядом, що блукав по Дояревому обличчі. Шість чоловіків, що грали в більярд, обернулися на цю мову. Троє з них були військові пілоти. Їхні гарні кашкети й розкішні шкірянки лежали, старанно складені, на стільцях. Коротко стрижені голови. Акуратно підкочені до ліктів рукави, з кишень висовувалися шарфи, зложені в білосніжні прямокутники. На шиях блищали срібні ланцюжки. Натираючи кінці київ крейдою, ці вояки кидали веселі погляди на підлітків.

На Гітариному обличчі виступало замішання.

— Цей хлопець зі мною, — сказав він.

— Я сказав: виведи його звідси.

— Слухай, Федере, це мій друг.

— Це син Мейкона Деда, га?

— Ну то й що?

— То й виведи його звідси.

— Він не винен, що має такого батька.

Гітара говорив уже впевнено й твердо.

— Я теж не винен. Геть звідси!

— Що тобі зробив його батько?

— Поки що нічого. Тому-то й хочу, щоб його синок не сидів тут.

— Він не подібний до свого батька.

— А йому й не треба бути подібним. Вистачить, що це Дедів син.

— Я беру на себе відповідальність...

— Відчепися, Гітаро. Забери його звідси. Йому ще й

1 ... 15 16 17 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня Соломона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пісня Соломона"