Читати книгу - "Іван Мазепа"

Внутрішня політика Мазепи була достатньо прагматичною. Намагаючись тримати паритет сил між собою і старшиною, він щедро задовольняв станові потреби останньої. Однак не все було настільки просто. Як вже згадувалось, одним з важливих обмежень за Коломацькими статтями була заборона самовільно призначати або знімати старшину. Розуміючи, що це може обернутись украй поганими наслідками для нього, гетьман вирішив піти шляхом непрямого усунення з посад. Що для цього треба було зробити? Вірно, виставити небажаних кандидатів у невигідному світлі. Таким методом були усунуті або змушені припинити антигетьманську діяльність Леонтій Полуботок, Родіон Дмитрашко (звинувачені у «многій шатости», тобто ненадійності), Григорій Гамалія (звинувачений у зловживанні службовим становищем) та низка інших. Натомість гетьман зробив ставку на колишніх дорошенківців та людей, яких кремлівська влада за щось карала. Таким, наприклад, був Захар Шийкевич. Засланий на Сибір ще за Брюховецького, Шийкевич був доброю кандидатурою для гетьмана, оскільки не мав жодної причини прислужувати Москві, а відтак писати доноси на Мазепу.

Тим часом, будучи учасником Священної ліги, Московська держава в особі князя Голіцина, якого ми ще не раз згадаємо, не полишала надій на успішний Кримський похід. Через провал минулого походу та завдяки порадам самого Мазепи було вирішено розпочати будівництво фортець по дорозі в Крим. Для цього було видано царський указ, за яким близько двадцяти тисяч козаків мали збудувати на річці Самарі фортецю. Фортеця будувалась під керівництвом голландського спеціаліста інженер-полковника фон Залена і отримала по завершенню назву Новобогородицька (з неї в майбутньому виросло місто Дніпропетровськ). Будівництво цієї фортеці викликало гостру реакцію з боку запорожців. На початку, коли будівництво було лише в планах, вони обмежились дипломатичними проханнями, потім пішли майже на пряму конфронтацію з гетьманом. Коли був підготовлений донос на керманича, змовники вирушили на Запоріжжя з надією отримати особливу «милість» кошового. Та з цього нічого не вийшло, тому січовики пішли іншим шляхом: намагались дискредитувати Мазепу в очах московських властей, звинувачуючи його у всіх мислимих злочинах проти них. Більше того, коли гетьман відрядив своїх людей для підпалу сухої трави в степу перед Кримським походом, щоб не допустити повторення минулого невдалого походу, вони затримали посланців. Для врегулювання конфлікту було відправлено посланців Мазепи на Січ. Їх зустріли украй ворожо, про що було донесено Голіцину.

Водночас пішли чутки про те, що січовики на раді постановили помиритись з кримчаками. Цей прецедент дав Мазепі привід для економічної блокади Січі. Він видав універсали, в яких забороняв допускати січовиків у міста. Таким чином він почав політичну гру, пишучи на Запоріжжя, що таке обмеження викликане бажанням не допустити поширення моровиці, яка була зафіксована на Січі. Голіцину ж він написав, що видав ці універсали задля виконання царського указу (уряд цариці Софії теж був категорично незадоволений поведінкою низового товариства, тому видав практично ідентичний до Мазепиного наказ). Така політика дозволяла досягти одразу кількох цілей: по-перше, навести лад в країні, заспокоївши постійно бунтівне Запоріжжя, по-друге, створити всі умови для майбутнього походу і, по-третє, убезпечити себе від мережі ворожої гетьману агентури, переважно польського походження.

Політика Мазепи багато в чому продовжувала політику Самойловича, зокрема у ставленні до Вічного миру та Польщі. Причина цього абсолютно зрозуміла: будь-який мир з поляками ставив хрест на мріях про повернення Правобережжя під владу одного гетьмана. Мазепа, будучи прихильником ідеї соборної України, аж ніяк не міг відмовитись від цього, тому дуже скептично ставився до «західних союзників» Голіцина і ідеї Кримських походів. Однак, розуміючи всю міру залежності від волі кремлівського уряду, змушений був добросовісно виконувати накази «згори». Та це було нелегко. Після загострення ситуації на правому березі, де виникли вже традиційні пропольський і протурецький табори, активізувалась діяльність польської агентури. Поляки знали про конфлікт із Запоріжжям та почали активно манити останніх на свою сторону, обіцяючи їм «батьківську милість» короля. Мазепа був змушений активізувати своїх агентів, які щоразу приносили йому відомості про можливі союзи між січовиками та правобережними козаками.

Зокрема, найбільш активні були зносини запорожців з правобережним, «народним» гетьманом Семеном Палієм. Палій був хитрою особою і, подібно до Дорошенка, грав на кілька фронтів, ведучи переговори одночасно і з Мазепою, якого просив допомогти у справі переходу під протекцію царів, і з татарами. Гетьман був досвідченим політиком і розумів мотиви Палія, та все ж завдяки постійним зв’язкам з ним намагався отримати потрібну інформацію з польського табору.

Тут важливо відзначити, що Мазепа дуже хитро побудував свою зовнішню політику. Згідно Коломацьких статей він не мав права на зовнішньополітичні відносини, однак завдяки даним своїх агентів він став цінним політичним радником московського уряду, котрий заплющував очі на його діяльність. Таким чином Мазепа обійшов одне з важливих обмежень, яке накладалось на його правління. Звичайно, його зовнішня діяльність мала таємний характер, та все ж завдяки своїм можливостям він зміг обійти багато обмежень, накладених на нього. Це в майбутньому зіграло важливу роль у його долі. А поки Мазепа працював на дипломатичному фронті, намагаючись отримати якомога більше інформації про ворожий щодо нього польський табір. А новин було багато. Зокрема, ходили чутки, що поляки спробують отруїти гетьмана. Цю інформацію не було підтверджено, зате набагато реальнішою була небезпека втратити булаву через доноси.

Уже в перші два роки його гетьманування доноси посипались один за одним. Мазепі ставили в провину його відносини з поляками, зокрема писали, що він спілкується з польським королем через В. Іскрицького (який був родичем П. Полуботка) та збирається купити приватну власність на Правобережжі. Гетьману довелось писати своїм покровителям пояснення з проханням про заступництво. У своїх листах він часто нагадував Голіцину про їхнє недавнє знайомство та взаємні обіцянки, що їх дали один одному на раді над Коломаком. Голіцин дотримав свого слова і відіслав донощиків, яких звинуватили в брехні і наклепах на гетьмана, дозволяючи їх покарати. Однак гетьман вирішив цього не робити і наполіг на звичайному засланні. Чи це був хитрий політичний крок, чи така доброта була наслідком його християнського виховання, судити важко. Показати себе милостивим володарем було завжди доцільно за бажання отримати підтримку в суспільстві. Хоча не варто применшувати значення християнських цінностей, бо, якщо розглянути подальші події, Мазепа завжди добре ставився до своїх ворогів, зі всіх, хто на нього в різні часи складав доноси, страчені були тільки двоє — Кочубей та Іскра.

Та повернемось до Кримського походу. Голіцин не відмовився від свого задуму і віддав наказ війську рушати. У березні 1689 року майже 112-тисячне військо Московського царства під командуванням князя виступило в похід. Згодом, на річці Коломак, до нього приєдналися загони Мазепи з ним на чолі. Звістка про наближення настільки потужного війська змусила хана тримати все військо напоготові. Та й цього разу доля виявилась неприхильна до московської афери. Знесилене військо дійшло до Перекопу, де зіткнулось із татарами, але перемогти не змогло. Хоча чисельна і технічна перевага була на боці українсько-московського війська, та організаційні прорахунки й страх отримати удар у фланг від однієї з кочових орд (Білогородська) змусили Голіцина