Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

– Чорт, а ти що тут робиш? Мені явно потрібно більше знеболювального.

Я сама не знаю, навіщо сюди приїхала. Усю дорогу намагалася знайти виправдання, хоч своє сумління заспокоїти, заглушити крик розуму, що я поводжуся як ідіотка.

– Я теж рада тебе бачити, Мирон.

Натягую широку посмішку, шпильки чоловіка давно мене не зачіпають. Тим більше, що він виглядає жахливо. Блідий, на розстебнутому комірі засохлі краплі крові.

Шварц підбирається, спирається спиною на стіну і важко зітхає. Всім виглядом дає зрозуміти, що не дуже радий моєму візиту. Я це розумію, сама себе докоряю за те, що приїхала.

Але так швидко вийшло! Діма просив почекати, збирався і розв'язував питання телефоном, а потім кинув про те, що потрібно буде заїхати до Мирона у лікарню. А я, не подумавши, зголосилась.

Тому що…

Ну навіщо я тут? Мимохідь запитати: о, а це ти порадив моєму чоловікові Ірину? Чи уточнити, чи не знає Шварц про походи Діми наліво? Навіть якщо знає, адже ніколи не зізнається.

Я опускаю дитяче крісло, в якому спить Руслан, на стілець. Пальцям смикаю ґудзик пальто, не можу знайти потрібних слів. І злюсь, нестерпно злюсь на Діму. За те, що поставив мене у таке становище! Що тепер я розбита і не знаю, як мені вчинити.

Нащось шукаю йому виправдання, копаюсь у брудній білизні, хоча треба було їхати відразу, ні про що не думаючи. Але тато не відповів на мій дзвінок, а їхати у порожнечу – безглуздо.

Аж раптом він на рибалці з друзями? Або поїхав у село, там у нас маленький будиночок залишився і зв'язок зовсім не ловить. Приїду і буду під дверима з немовлям стояти?

Але й залишитись у будинку свекрухи я не могла. Краще зайняти себе чимось, бути постійно в русі, так менше зайвих думок лізе в голову.

Я роблю крок до ліжка, простягаю Мирону сумку з ноутбуком та документами, які мені впхали. Такий хаос творився, ніби весь будинок звалився, з мешканцями всередині.

– Я сьогодні як кур'єр, - видаю нервово, тиша тисне. Ну ось чому Шварц вічно такий? Міг би хоч посміхнутися. – Діма попросив передати, він на будівництві зараз.

– Ага, - кидає рівно, навіть не дивиться на мене. – Ну, можеш починати.

– Що?

– Переконувати, щоб я до суду не подавав. Адже дитину не дарма з собою взяла? Цікаво просто, хто ініціатор: ти чи Дімка напоумив?

Я розгублено завмираю, не розумію, про що говорить чоловік. Суд? Який суд? Відчуття таке, що не Мирону, а мені по голові прилетіло. Я не такого чекала від розмови.

Нічого поганого не зробила, але відчуття, ніби мене спіймали на гарячому. Найголовніше, що чоловік залишається незворушним, повністю зосереджується на роботі. Йому в обличчя падає світло від екрана, не дивлячись, тягнеться до пляшки води.

– Гаразд, Тай, можеш не морочитися, - потирає лоба і морщиться, коли зачіпає пластир. – Не розумію, чого всі сполошилися. З Дімою ми самі вирішимо.

– Я тут не за цим, - знаходжуся з відповіддю, говорю швидше, ніж чоловік почне ставити незручні питання. – Діма сказав, що сталася НП, там усі на вухах стоять, комусь треба було відвезти тобі речі. Я зголосилася допомогти.

– Навіщо? Ти не моя фанатка.

– Ну, ти теж не рок-зірка, щоб подобатися мені. І я, між іншим, ніколи не стала б маніпулювати сином! – кричу пошепки, підходячи ближче. – Гарної ж ти про мене думки.

Я взяла Руслана з собою без сумніву, адже я ще не знаю, де проведу цю ніч. Зніму номер в готелі або поїду до батька – таке незрозуміле все, заплутане. В одну мить моє звичне життя зруйнувалося, а мені тепер розгрібати завали.

Я стільки варіантів у голові прокручувала, як дізнаюся все про цю Іру, наскільки сильно чоловік брехав. Мені потрібно розібратися хоча б для того, щоб потім спокійно виховувати дитину, не тягнучи вічної образи всередині.

Але зараз усі заготовлені питання зникають, залишають мене з порожнечею. З Мироном завжди так, я чекаю на підкол або удар. Він не зобов'язаний любити мене за те, що я дружина його найкращого друга, але міг би трохи зменшити тон.

– Я піду, - гублюсь, розвертаюсь до дверей. – Сподіваюся, що тобі стане краще. Видужуй і таке інше.

– Тая, постривай, - ліжко скрипить і я обертаюся. – Залишися на п'ять хвилин, треба поговорити. Діма попросив.

– Діма? Попросив?

Я завмираю на місці, невпевнено мнусь і зовсім не уявляю, про що чоловік міг попросити Мирона. Адже Діма чудово знав, що стосунки у нас натягнуті.

Та й що Шварц може мені сказати? Виправдати зради? Господи! Невже чоловік справді вирішив надіслати друга, щоб той переконував мене пробачити?

Мене наче по щоках б'ють, змушуючи відсахнутися. Неприємно та гірко. Я підбираюсь, подумки будую навколо себе стіну, обіцяю, що Мирон не зможе мене зачепити.

А потім я своїми руками придушу Діму!

– Так. Я йому відразу сказав, що у ваші особисті справи лізти не збираюся. Ти знаєш, я не фанат цих інтриг. Особливо робити щось за спиною.

Це єдине, що мені подобалося у характері Мирона. Іноді дратувало страшно, але було гідне захоплення. Зайва прямота та чесність, від якої зводило зуби.