Читати книгу - "Шибайголови, Олександра Малінкова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вероніка.
Сьогодні день Народження Женьки. Так, ми ще й досі дружимо. Більше того, навіть навчаємося в одному університеті і вже два роки в одній групі на Природничому факультеті.
Мій хлопець припаркував автівку біля бази відпочинку на березі річки.
- А сьогодні тут аншлаг! - Нарікнув Микита.
- Якось байдуже! - Знизала плечима, та самотужки відчинила дверцята його автівки.
Вийшла і озирнулася на всі боки. Чомусь таке відчуття, що хтось не зводить з тебе очей. Чи то вже уява так розігралася?
Скривилася, бо помітила автівку Емми.
А вона що тут забула? Це ж наче закрита вечірка. Принаймні Женька так обіцяла.
- Ходімо, нам сюди! - Микита підхопив мене за лікоть і потягнув у бік входу.
А я ще раз поглядом ковзнула по ряду автівок, бо дивне відчуття ще й досі не зникло.
Щойно ми увійшли, як до мене підскочила збуджена Женька й повисла на шиї.
- Нарешті ти приїхала! - Вигукнула вона.
Простягнула їй подарунок, який поклала у красивий пакет на рожевих стрічках. Набір класних косметичок, які вмістять всі жіночі дрібнички. Так хочеться, щоб їй сподобалося!
- Уявляєш! Емма тут! - Женька потягнула мене в бік приміщення де знаходився ресепшен.
- Що вона тут забула? Ти що її запросила? - Все ще не могла зрозуміти, якими хитрощами сестра Інки примудрилася потрапити на закриту вечірку.
- Звичайно ні! За кого ти мене маєш!
- Тоді як?
- Бо в неї тут своя вечірка! - Женька зобразила скорботне обличчя. - Тобто ця відьма коли зрозуміла, що не має жодного шансу потрапити на мою, не вигадала нічого ліпшого, як запросити усіх на свою!
- Женько! розслабся! - Спробувала заспокоїти подругу я. - Сьогодні твоє свято, не псуй його.
- Не можу! - Схлипнула вона. - Її вечірка краще, купа народу, кульки, шампанське…
- А наша буде веселіше і в щирому колі! Навіщо тобі ті кого ти навіть не знаєш?
- Думаєш?
- Звичайно. - Обійняла подружку.
- Дівчата, ви так і збираєтеся тупцювати на порозі? - Поцікавився Микита. - Я вже втомився чекати вас тут та ще й тримати в руках важкі пакети. Невже пообійматися в іншому місці не можна буде?
- Пф! - Видихнула я й поглянула на свого хлопця.
Боже правий, що я роблю поряд з ним, ми ж такі різні?
Микита почав дмухати на свій світлий чубчик, бо частина волосся впала на його чоло, яке спітніло. Зелені очі роздратовано блищали, а губи стиснуті.
- Ходімо, Женю, доки він не закатав мені істерику. - Прошепотіла на вушко подружці.
Нарешті ми вибралися на подвір’я. Хоч лише початок травня, але день видався досить спекотним.Скинула свій теплий сірий світшот з написом на грудях.
- Я перевдягатися! Ти зі мною? - Запитала у Женьки.
- Так! Почекай хвильку! - Прокричала вона, бо якраз приймала чергове привітання від знайомих.
І ось ми з нею удвох йдемо до кабінки для перевдягання.
Посмикала. Закрито.
- Напевно хтось вже перевдягається! - Припустила подружка.
- Теж так подумала. - Погодилася я.
- Вже вільно! - Промовила дівчина, яка випорхнула з кабінки.
Я ж її знаю? Чи ні!?
Та все ж таки бачила!
Але нарешті пригадала, і наче током тріснуло.
Це ж Мія! Та сама Мія! Дівчина Славки. І випускний вечір…
- Ніко! З тобою все гаразд? Ти якось зблідла! - Торохкотить поряд Женя.
- Нормально! - На автоматі відповіла й набрала в легені повітря.
Скільки це я її не бачила? Та з випускного вечора напевно! Як доречі й самого Славку.
От тільки чи забула?
Напевно що так!
Чи все ж таки ні!?
Скроні почав стискати біль. Полізла до своєї сумочки й дістала пігулку знеболюючого, доки Женька перевдягається.
- Це ти запросила Мію на свою вечірку? - Запитала у неї.
- Ні! Я навіть не дуже знаю про кого ти. Це Емма напевно, вона згрібала всіх охочих, навіть тих кого ледь знає!
- Ясно!
Врешті решт, ну що тут такого?
“Забула. Заспокоїлася. Вже переболіло. Не самотня начебто! То що такого сталося?”, - спробувала себе заспокоїти, та виходило так собі.
Чомусь стара образа знову й знову кружляла по колу в моїй голові, сплітаючись з мігренню та оголеними нервами.
Все ж таки надягнула свій чорний купальник й ми удвох пішли у напрямку столиків з “нашої вечірки”, зіткнувшись по дорозі з Еммою. Обмінялися холодними поглядами і розійшлися, немов у морі ті кораблі.
- Фоточку для історії! - Вигукнув Микита й обійняв мене ззаду, навіть не поцікавившись чи хочу я цього чи ні.
Може то я за останні роки стала такою нудною наче стара бабця? Розучилася просто радіти життю, колу друзів, домашнім святам.
Ще й за сестрою безмежно сумую. Та начебто з нею все добре. І це хоч трішки втішає.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шибайголови, Олександра Малінкова», після закриття браузера.