Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Марта завмирає біля дверей.

Дамір встиг забути про неї, відвернувшись убік.

Але Марта не забула і без попередження кидає «гранату»:

– Ти ще пошкодуєш, що так зі мною вчинив.

І зачиняє двері.

Пафосно пішла, нічого не скажеш.

Даміру хочеться розсміятися і вилаятися. Одночасно.

Окей, окей, вони з Мартою нагадують стереотипну парочку горе-коханців. Він її шеф, вона його підлегла. Красива, хоча не дуже розумна. Якби не «але», Даміру вона не подобалася настільки, щоб через неї руйнувати сім'ю. Це правда.

Він зізнався дружині, що Марта нічого не означає для нього.

Віталіна не зрозуміла його правильно.

У кишені оживає телефон, Дамір опускається на спинку, радіючи можливості відволіктися – навіть на розмову з працівником банку, який наполегливо впарюватиме кредитну картку.

Люди – його спосіб триматися.

Заради них він триматиме обличчя. Заради них, заради батькового бізнесу.

Заради обіцянки, яку батько свого часу змусив озвучити…

Але все-таки змусив.

Вони дізнаються про розлучення, коли настане час. Але його розлучення не повинно обростати безглуздими плітками. Марта, чорт би її побрав, саме цим займалася. Її постійні візити на тлі розлучення були абсолютно непотрібними для іміджу Даміра. Вони все псували.

Він не дурень.

Все розумів. Ці її погрози – не безневинна емоційна нісенітниця.

Якщо він не зробить те, що Марта хоче, вона почне плодити плітки.

І як із цим бути?

– Алло?

– Пробач, що турбую… – чується голос його адвоката.

Дамір затримує подих.

– Щось трапилося?

Сашко – не та людина, яка дзвонитиме «просто так».

Якщо не по справі, він пише в месенджер.

– Нічого нічого. Просто хотів спитати, як там Віталіна…

– Не зрозумів? – перепитує він.

Вона ж не могла сказати?

Ні, немає сенсу.

Віталіна не така – вона не стане.

Дамір встає з крісла та підходить до вікна.

Він слухає Сашка, а сам думає… Що? Як? Чому? Вони просто зустрілися і почали теревенити? Та ну. За два роки знайомства Віталіна та Саша жодного разу не спілкувалися без нього. І цей їхній «новий досвід» зачіпає Даміра навіть більше, ніж він хотів би. У відносинах із Віталіною він не був ревнивцем. Але тепер… Він відштовхнув Віталіну від себе і втратив право контролювати її.

Яке бридке почуття.

– Вона не казала тобі про аварію?

– Що?! Вона не постраждала?

– Та це було вже кілька днів тому. Ми трохи пом'яли один одному боки на перехресті. Віта поспішала на роботу. Не хвилюйся, я їй нагадав про ПДР.

– Ти міг одразу зателефонувати?!

– Вона сказала, що сама тобі подзвонить. Вибач, братику…

Звичайно, Віталіна так сказала.

І спеціально приховала від нього аварію.

Дамір просить Сашка розповісти докладніше обставини аварії і коли він закінчує за три хвилини, щиро дякує, обіцяє зателефонувати пізніше.

– Чорт, – лається він.

Навіть якщо Дамір не винен, він відчуває, як провина спускається по шиї вниз. Віталіна могла бути засмучена через нього. Через розлучення, через… Все. Диво, що вона не постраждала.

Він набирає Віталіні раз, вдруге, знову і знову. Ніхто не відповідає. Набирає. Не знаючи, що буде говорити, лише шалено бажаючи почути її голос у слухавці.

У голові в нього все перевертається.

Можливо, не варто було обставляти так? Можливо, він міг би знайти кращий спосіб? Господи, його дружина потрапила в аварію, а він навіть не знав про це!

Віта вперто ігнорує його дзвінки.

Дамір знає, що не варто їхати. Нитки, що зв'язують їх, болісно рвуться, і Віталіні не стане краще, якщо він заявиться. Може, вона вже ненавидить його. Може, вже відпустила і живе далі.

Та він не може не поїхати.

Дамір висмикує піджак зі спинки та вилітає з кабінету.

Секретарки в нього немає, пояснювати нікому не треба.

Він заїде до Віталіни на роботу, щоб переконатися, що вона в порядку. Просто побачить живу і здорову, а тоді піде, більше ні на що в нього права вже нема.