Читати книгу - "Твори"

Одного разу, як не пустили Настi два днi, чи що, господи! Билась вона, кричала, наче її гарячим залiзом пекли: «Ой, пустiть мене, пустiть! Або з мене голову здiймiть! Змилуйтеся! Мучите мене нащо й про що? Я п'яниця вiчная… Помилуйте мене, пустiть! Уп'юся я, своє лихо засиплю… А в тверезої — лихо обiк мене сидить, лихо менi в вiчi дивиться!»

А панi все не велить пускати та жалкується столовникам: «Якi сi люди п'яницi! Мабуть, вони вже iншу iстоiу мають, не таку, як у нас… Гляньте — молодесенька, а вже впивається! Ледащиця, та й годi!.. Пхе! А дитя своє зовсiм занедбала, — пропадає дитя».

А вони вже їй на те: «Страх! У цих людей нi сорому, нi совiстi, нi душi десь немає!»

Да так i судять собi, смачненько вечеряючи або так бавлячись.

XIII

А дитинка тихо дiйшла… одного ранку приходжу я її попестити, нагодувати; входжу — у хатi темно, бо надворi нахмарило, далеко грiм одгримує, вiтерець залiг десь, тиша…

Входжу, дивлюсь, а дитинка вже очицями поводить. Я до неї кинулась, перехрестила. Воно зiтхнуло разочок, i душечка її одлетiла… Нi Чайчихи, анi Настi не було дома. Я дитинку обмила, прибрала, стiл заслала i на столi її положила. Збiгала — свiчечку купила, засвiтила в головках… ручечки їй зложила…

Прийшла Горпина, перехрестила, поцiлувала холодну онучечку i довго стояла над нею, довго. Прийшла й Настя, весела й п'яна.

— Що се таке? — каже. — Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки мої холоднiсiнькi! Личенько моє прив'яле! — сама бере її за ручечки, цiлує, у голiвку цiлує. -Яке ж нiме! Колись-то квилило тихенько — тепер нiме… Так отеє ти вмерло?.. Добре, донечко, добре! Їй же богу, добре!

А сама слiзьми обсипається, наче й горює, й радiє чогось разом.

Коли схопиться хутенько:

— Горiлки треба, горiлки! Люди будуть: ховати доню прийдуть!.. Чи прийдуть же? Що ж? Все треба горiлки… Побiжу!

I побiгла, i до ночi не верталась. А ми тут розгорили труночку, прибрали, зiллячком уквiтчали. Уночi Настя вернулась. Знов дитину за ручечки брала, знов у голiвку цiлувала. Коло труночки й звалилась, i заснула, i все: «Добре, добре, їй же богу, добре!» Все те слово промовляла.

А вранцi прокинулась, побачила труночку, — iздригнулась, збiлiла.

— Умерла! — промовила, наче вона того й не знала, забула. До дитини, а я її одводжу:

— Насте! Насте!

— Пустiть! — гримнула. — Нехай подивлюсь! Я ще не бачила її досi, до самої смертi її…

Дивилась-дивилась, якось тихшала все, нiби сумирялась, та й вийшла з хати.

Ми й поховали дитинку — її не було; а потiм, як уже прийшла, — прийшла того вечора твереза i бiла-бiла, стомлена така прийшла, — нiчого в нас не питала… Пiсля сього ще гiрш запила.

XIV

Не день же й не два таке життя велося… матiнко, два роки! Коли Настя разом покинула пити, нiкуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна! В лицi мiниться, здригається, труситься, — от начеб вона собi смертi чи… волi ждала! Питаю — мовчить. I так три днi. На третiй день увечерi промовила слово: «Обманив!»

— Насте, голубко, — кажу їй, — що тобi таке? Скажи ж менi, моя безталанна!

— Що менi зробити? Я пiду до його, пiду… Або я його з свiта зведу, або сама зiйду. Вiн мене впевнив, що в понедiлок волю пришле… Пiду, пiду, хоть задушу його… Може, полегшаєВирвалась у мене з рук та й побiгла. Я за нею, сама старiй кричу: «Лихо, горе буде!»

А стара тiльки головою кивнула, нiби й не ждала iншого.

Бiжу я та кричу: «Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти… Я тобi поможу у всьому».

Не слухає, бiжить. Мусила я додому вернутись.

Нема Настi до ночi; нема уночi; не прийшла i вдень. Посилала панi шукати. Шукали ми, не знайшли.

Коли так, на другий уже день, в обiдню добу, iде вона i два москалi її проводять.

Кинусь я до них:

— Голуби мої сизi! Що ви з нею робитимете?

— От баба здурiла! Певно, всi ви дурного роду! — каже менi сухенький, жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. — От i ся, — на Настю показує, — тут їй воля, тут би їй вибрикувати, а вона останнiй розум згубила.

— Яка воля? — питаю, не розумiючи.

— А вже ж вiльна буде! От яка!.. Вже порiшили. Який панич гарний за неї просив!

А другий москаль:

— Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!

I жартують такеньки межи себе. А Настя йде бiла як хустка, нi журлива, нi весела, — от мов з каменю.

Вибiгла Чайчиха. Кажу їй — вiри не йме i слухати не хоче. А панi перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить, жалкується. А ми чекаємо — ждемо: чи смерть, чи воля бiдолашним буде. Колотилось в нас такеньки аж тиждень. Зовсiм уже порiшили, що ми вiльнi, а все панi пускати нас не хотiла — та мусила вже.

От як зiбрали нас в останнiй раз та об'явили, що ми всi вiльнi, у руку бумагу дали, вийшли ми за ворота панськi, — як заридає тодi Чайчиха!.. Ридає, ридає так, господи! Та тiльки приказує: «Ой, свiте мiй, свiте мiй милий, свiте мiй красний!»

Зiйшлися сусiди, товплються на улицi, оступили, поздоровляють нас, самi з нами плачуть, а нас умовляють.

А Чайчиха їм на те:

— Сестрицi! Брати! Родина! — так-то вже величає їх! — Не боронiть — нехай поплачу! Я двадцять рокiв не плакала!

I так вона вимовила, що всi знов дрiбними сльозами вмилися.

Як я тодi на неї глянула, тодi я тiльки й побачила, якi в неї очi добрi, який усмiх ласкавий, — наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, понура… А далi як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурнiла i осмутнiла знов тяжко. А Настя стоїть, на всiх, на все дивиться та шепче:

— Я вже сьогоднi випила, — шумить менi в головi…

А далi:

— Люди добрi! — простогнала. — Чи я вiльна, чи я тiльки п'яна?..

XV

Настина подруга давня, ота Кривошиенкiвна, прийняла нас до себе в хату. Зiбралось ще скiльки добрих сусiдочок туди до нас та радимось. Тiльки Настя — як