Читати книгу - "Криза сучасного світу, Рене Генон"

показати, що психологія в її сьогоднішньому розумінні, яке передбачає дослідження психічних явищ як таких, є природним продуктом англосаксонського емпіризму й духу XVIII століття, а відповідний їй підхід представлявся таким незначним для древніх, що, випадково натрапивши на нього, вони ніколи б не подумали заснувати на ньому спеціальну науку, оскільки всі теоретичні елементи, які в його випадку мають принаймні якусь цінність, містилися в доктринах незрівнянно вищого порядку[98]. В іншій сфері можна також продемонструвати, що сучасна математика є лише, так би мовити, оболонкою, «екзотеричною» стороною піфагорійської математики; давня ідея чисел стала абсолютно незрозумілою для сучасного населення, оскільки тут зник вищий шар науки, котрий надавав їй, разом із традиційним характером, справжньої інтелектуальної цінності; цей випадок можна порівняти з випадком астрології. Ми не станемо перераховувати тут усі науки, адже це було би доволі втомливим заняттям; вважаємо, що сказаного досить для розуміння природи змін, котрим сучасна наука завдячує своєю появою та які є повною протилежністю «прогресу», що виявляється справжнім регресом інтелекту; тепер ми повернемось до загальних міркувань щодо ролі «традиційних наук» та наук сучасних, і глибокої розбіжності їх цілей.

Відповідно до традиції, будь-яка наука представляє інтерес не так сама собою, як продовження або відгалуження доктрини, чия найбільш істотна частина належить до сфери чистої метафізики[99]. Справді, якщо кожна наука залишається легітимною, доки вона посідає належне місце згідно з її внутрішньою природою, легко зрозуміти, що для власника знання вищого порядку нижчі знання неминуче втрачають більшу частину інтересу. Такі знання залишаються цінними виключно як функція знання вищого, тобто, по-перше, лише тією мірою, якою вони здатні відобразити це знання у сфері відносного, по-друге, привести до самого цього знання, якому не можна дати зникнути з поля зору та пасти жертвою більш чи менш випадкових міркувань. Це дві ролі, які виконують «традиційні науки»: з одного боку, як додатки до доктрини, вони дають зв’язати воєдино всі рівні реальності та інтегрувати їх до єдності тотального синтезу; з іншого — принаймні для деяких, та зважаючи на їхні схильності, вони стають підготовчим етапом до здобуття вищого знання, свого роду маршрутом до нього, й водночас, згідно з їх місцем в ієрархії на відповідних рівнях реальності, ці науки утворюють немов численні сходи, якими можна піднятися до вищого рівня чистої інтелектуальності[100]. Цілком очевидно, що сучасна наука ніяк не здатна брати на себе жодну з цих ролей; тому вона є лише «профанною наукою», тоді як «традиційні науки», завдяки їхньому зв’язку з метафізичними принципами, є дійсними складниками єдиної «сакральної науки».

Співіснуванням двох функцій сакральних наук не передбачається жодне протиріччя або хибне коло, як це могло б здатися при поверхневому підході до цієї проблеми; і це ще один момент, який потребує роз’яснень. Можна сказати, що існують два підходи, перший із яких є низхідним та відповідає пізнанню, що виходить із принципів на шляху до все більш віддалених їх пристосувань, другий же підхід — висхідний, передбачає здобуття тих самих знань, проте починаючи від нижчого до вищого, чи, інакше кажучи, від зовнішнього до внутрішнього. Питання не в тому, чи слід наукам вибудовуватись від нижчого до вищого, або ж у зворотному порядку, і не в тому, що саме повинно лягти в їх основу — знання принципів чи, навпаки, чуттєвого світу; це питання може виникнути лише у межах «профанної» філософії, де воно і виринуло ще у часи античної Греції, та воно не повинно існувати для «сакральної науки», котра може виходити лише з універсальних принципів; в останньому випадку питання позбавлене сенсу завдяки першочерговій ролі інтелектуальної інтуїції, яка є найвищою та найбільш безпосередньою з усіх форм пізнання як така, що не залежить від жодних чуттєвих чи раціональних форм. Науки можуть бути обґрунтовано утверджені як «священні науки» тільки тими, хто передусім повного мірою володіє принциповим знанням та тим самим є спроможним адаптувати знання до обставин місця і часу, суворо дотримуючись традиційної ортодоксальності. Тільки коли науки сформовані в цей спосіб, їх викладання може слідувати у зворотному порядку: так вони набувають схожості з «ілюстраціями» чистої доктрини, яку вони здатні зробити доступнішою для окремих умів; а той факт, що вони мають справу зі світом множинності, дає змогу фактично незліченному різноманіттю їх підходів задовольнити не менше різноманіття індивідуальних схильностей цих умів, горизонт яких усе ще не виходить за межі світу множинності; способи пізнання можуть бути навдивовижу різноманітними на нижчому рівні, втім, у міру сходження на вищі стадії, вони ставатимуть усе більш уніфікованими. Не можна сказати, що всі підготовчі етапи вкрай необхідні, оскільки вони є лиш умовними засобами, які марно прирівнювати до кінцевої мети; деякі схильні до умоглядної діяльності люди спроможні навіть піднестись до рівня інтелектуальної інтуїції, оминаючи такі засоби[101]; та такі випадки є здебільшого винятками, тож ці засоби загалом вважаються необхідними для сприяння висхідного сходження. Для розуміння цього можна скористатися традиційним образом «космічного колеса»: окружність фактично існує через наявність центра[102]; втім суще, котре є на цій окружності, повинно починати свій шлях саме з неї, а точніше, з точки, в якій воно перебуває, й слідувати радіусу, щоб досягнути центра. Ба більше, з огляду на співвідношення між усіма порядками реальності, в істинах нижчого порядку можна вбачати символ істин порядку вищого, а тому вони здатні слугувати «опорою» для осягнення останніх[103]; це надає науці вищого, «анагогічного» сенсу[104], глибшого від того, яким вона наділена, та спроможного надати їй ознак істинної «сакральної науки».

Ми стверджуємо, що, незалежно від власного об’єкта, будь-яка наука може набути цих ознак тільки за умови, що вона буде сформована відповідно до традиційного духу; необхідно лише брати до уваги ступінь вагомості цих наук, зважаючи на ієрархічний ранг реальностей, із якими вони мають справу. Та, незалежно від цього ступеня, їхній характер та функції визнаються сутнісно схожими в рамках традиційної концепції. Та сказане про науки є справедливим також і для мистецтва загалом, оскільки воно може володіти належною символічною цінністю, що робить його здатним забезпечувати «опору» для мислення, а його норми — подібно до законів, котрі є предметом наук — являють собою відбитки та аплікації фундаментальних принципів; тому кожна нормальна цивілізація має власні «традиційні мистецтва»[105], про які західні сучасники відають не більше, ніж про «традиційні науки»[106]. Насправді нема такої «сфери профанного», яка б суперечила «сфері сакрального»; є лише «профанний підхід» — ніщо інше, як точка зору невігластва[107]. Ось чому, й