Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"

Не чіпай. Я потім приберу.

Очі в нього сірі, але яка різниця. Очі в нього каламутно-сірі, м'які, тихі, не стривожені. Вона дивилася. Вона завжди дивилася. Не могла надивитися. При різкому освітленні його очі ставали жовтушними, жовтуватими, але в них не вчувалося порухів його тремтливої самості.

Вона огорнула його обличчя рамкою долонь і поглянула йому просто у вічі. Коли наділена мисленням істота вперше поглянула в очі іншій — що це значило? Цікаво, на це пішли сотні тисяч років чи це й було перше, що вони зробили, й піднеслися, повищали завдяки цьому, зробилися сучасними, адже погляд довів, що ми у своїй душі самотні?

Вона сказала:

— Чому мені здається, що я стою ближче до тебе, ніж ти — до мене?

Вона не намагалася каламбурити. Це справді було саме так: отакий примарний парадокс. Потім вона таки пробувала каламбурити, сюсюкати й вигадувати для нього пестливі імена, однак почувалася по-дурному, тож припинила.

Він поснідав чи не поснідав, лишивши більшу частину їжі на тарілці. Тоді став на порозі між кухнею й довгим коридором, який вів у передпокій. Вона сиділа за столом і чекала. Він дивився повз неї чи крізь неї, і вона майже напевно знала, що буде зараз.

Він сказав:

— Ти куди?

Він сказав:

— Просто ненадовго з'їжджу в місто.

Він сказав:

— Але ж нам нічого не треба. А якщо щось знадобиться, я з'їжджу й куплю. Я знаю, що треба купити. Нам треба трошки, як його там. Мийного засобу.

Він сказав:

— Що?

Вона зрозуміла майже відразу, ще до того, як він заговорив. Ще не знаючи нічого конкретно, вона відчула зміну. У її чашці парував чай. Вона сиділа за столом і дивилася на нього, а потім зрозуміла все повністю після першого ж напруженого обміну репліками, бо голос, голоси йому не належали.

— Але ж нам він не потрібен просто зараз. Куплю, коли виїду в місто. Марка «Аякс». От що нам треба. Але зараз не треба нічого чистити.

Вона слухала й розуміла, що це вона. Хто ж, чорт забирай, іще. Це вона сказала.

— Аякс — здається, син Теламона, наскільки я пам'ятаю Троянську війну, а може, нам треба газети, бо стара вже застаріла, він був видатний і звитяжний воїн, вмів далеко кинути спис, а ще він — очищувач для туалетів.

Ви теж упізнали б, що сказали кілька тижнів тому, — так, якби вам повторили ваші слова, і так, якби це була остання чи одна з останніх фраз, що їх ви сказали коханій людині, якої більше не побачите. Вона сказала йому це перед тим, як він сів у машину й поїхав — якби ж то вона знала — просто в Нью-Йорк.

— Просто прокатаюся. От і все. Поїду тойотою, — сказав він і сказав: — Якщо знайду ключі.

Ось що казав чоловік на порозі, і виглядав він малим і слабким, ніби чимось прибитим. Здається, це він не з пам'яті. Голос точно Реїв, це тональна душа її чоловіка, тільки їй здавалося, що він не згадує. Усе відбувається просто зараз. Так вона думала. Вона спостерігала, як він намагається видобути із себе репліку, і думала, що це в якийсь спосіб відбувається просто зараз — у його контексті, у його розщепленому часі, а він просто безпорадно повторює, що кажуть вони.

Він сказав:

— А ти сходи прогуляйся. Прекрасна погода. Облиш автівку, облиш ключі.

Він сказав:

— Вони в автівці. Ну, звичайно. Ключі. Де ж іще? Он де. Що й казати. Воно завжди так.

Він стояв на порозі і кліпав. У розумі цього чоловіка, у його вустах, тілі, члені Рей був живий. Її шкіра була ніби наелектризована. Вона бачила, бачить, як повзе до нього. Цей образ у неї перед очима. Вона повзе підлогою, зображення майже як справжнє. Вона відчуває, як щось відділяється, м'яко відривається, і пробує притягнути його вниз, на підлогу до себе, спинити, втримати, залізти на нього чи в нього, розчинитися, але вона тільки витягується на підлозі й нестримно ридає, спостерігаючи за собою згори.

Вона відчувала на своєму тілі запах його крему, його мазі для м'язів, а тоді він усе виговорив.