Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"

Їй здалося, наче вона побачила пташку. Краєм ока побачила, як повз вікно злітає щось жаске і птахоподібне, хоча, можливо, і не пташка. Вона придивилася, і то була таки пташка, що летіла строго вертикально, а її смугасте, буре тільце було горизонтальне, горобець, і він спокійно змахував крильми, не піймавши вітру, а просто піднімаючись, а тоді вмить зник.

Побачила вона це переважно в ретроспективі, бо спершу не зрозуміла, що бачить, і мусила відтворювати той примарний момент, виписувати його, як рядок у художньому творі, а може, то й не горобець був, а якась менша пташка, і не бура, а сіра, і не смугаста, а плямиста, але більша за колібрі, звідки ж їй знати напевно, якщо це не повториться знову, та й тоді, — подумала вона, — та й навіть тоді.

Це неправда, бо це не може бути правдою. Рей не живе у свідомості цього чоловіка, у його намацальному виборі часу дієслова, у теперішній тяглості, у якій він ходить-говорить.

Гарне слово. Що воно значить?

Вона думала, що воно позначає протяжний предмет, протяжну цілісність, але не можна відрізнити одну частину від іншої, це від того, тепер від тоді, не вдавшись до довільних поділів.

І саме цього він не вміє.

Вона працювала над тілом, скулившись на холодній підлозі, і принюхувалася до себе.

Не може такого бути, що він переноситься з однієї реальності в іншу незалежно від логіки часу. Це неможливо. Ми зроблені з часу. Це саме та сила, яка пояснює нам, хто ми. Заплющ очі — і відчуєш. Це час визначає твоє існування.

Але в тому й суть: він якось просякає й виплюскується в інші засяги буття, в інші часожиття, і це — одна із граней його розгубленості й болю.

Якось. Найслабше слово в мові. А ще «більш-менш». І «можливо». Неминуче «можливо». Вічно вона можливкає.

Вона стала на коліна, напруживши непорушне тіло, розставивши ноги на ширину стегон, закинувши голову, завівши назад руки й виставивши вперед таз.

Розслаб руки, хай упадуть.

Безвільно помахай правою рукою над правою ступнею, потім лівою — над лівою.

Від тазу все плине назад.

Опусти долоні на ступні, праву — на праву, ліву — на ліву.

Час — це єдина оповідь, яка має значення. Він розтягує події, дає нам змогу страждати і пройти страждання, стати свідком смерті і пройти це. Але не йому. Він — інша структура, інша культура, де час залишається собою, прозорий і голий, нездатний дати притулок.

Тримай позу.

Від тазу все плине назад до корпусу, рук, долонь, сердито закинутої назад голови.

Тримай позу, дихай спершу нормально, а потім ненормально.

Повтори.

Вітер здійнявся опівдні й досі гримів шибами, коли вона пройшла коридорами за п'ять годин по тому.

Телефон дзвонив.

У кухні він впустив склянку води, а вона витягнула руку, спостерігаючи, як розбризкана волога починає розпливатися дерев'яною підлогою.

Через пориви вітру вона тривожилася й заглиблювалася в себе, це гірше, ніж нищівний сніг чи нашарування льоду, яке обриває електричні дроти.

Вона розвела вогонь у каміні, а тоді вийшла з кімнати й піднялася сходами, слухаючи, як напружено хриплять стіни.

У кухні вона сказала:

— Не чіпай.

Найкращі речі в цьому домі — це дерев'яна підлога на кухні й дубові балясини на сходах. Просто вимовляти ці слова. Думати ці слова.

Вона сказала:

— Не чіпай, — і витягнула руку, виставила вперед долоню, аби спинити будь-які його спроби зібрати скалки. — Я потім приберу.

Є у вітрі щось таке. Він відбирає певність, протяжно пробирається в тебе, змушує тебе відчути, як потай витончується все навколо, вся солідна матерія сотень починань перетворюється на нікчемну минущу витівку.

Вона прибрала одразу. Не стала відкладати на потім. Було в тій миті щось, що потрібно зберегти.

Телефон задзвонив, і вона взяла слухавку, і на тому кінці був Реїв юрист. Щось про борги. Він наробив боргів. Зобов'язання, виплати. Одні його борги каскадом переходили в інші. Від цього їй зробилося краще. У цьому — весь Рей. Вона відчула хвилю тепла, хоча ця новина й нагадала їй про її власні похмурі фінансові перспективи. Це той Рей, якого вона знала, а не якийсь інший. Вона була певна, що він не усвідомлював серйозності становища чи вважав це такою невід'ємною частиною свого життя, що усвідомлення було просто іншою формою неусвідомлення. Це привертало не більше уваги, ніж тихе покашлювання літнього дня. Там були й непогашені позики, і протерміновані рахунки, і давно не сплачені податки. Чоловік зачитував цифри тоном, у якому вчувалася влада держави. Він пояснював їй наслідки, зловісний транзит відповідальності подружжю. Вона радісно розсміялася й побажала йому удачі.

А тоді він припинив їсти. Вона садила його за стіл і годувала з руки. Вона підбадьорювала й піддражнювала. Він їв спершу трохи, потім ще менше. Вона пробувала годувати його силою, але він пасивно впирався, відвертав голову чи набирав їжі в рот і давав їй витекти зі слиною, яка звисала з губ, чи випльовував.

Вона й сама почала менше їсти. Вона дивилася на нього й не хотіла їсти. Він протягом трьох днів підряд не їв майже нічого, а вона — не набагато більше. Можна сказати, що це їй пасувало. Сама вона до цього не додумалася.

Вона дивилася на нього. Бідолаха. Вона спостерігала за ним так само напружено, як у перші миті чи години, але щось у її погляді відтоді змінилося: можна сказати, у ньому з'явилася якась смертельна відданість.

Інколи вона ходила домом слідом за ним. Спостерігала, як він спить. Ранки, проведені за касетами, запитання й відповіді, маленькі уроки й зазубрювання, а потім усе розчиняється в імлі безцільних балачок і врешті в мовчанці, на якій вони більш-менш зійшлися. Одного разу вона годувала його супом, доки він сидів на унітазі. Дні тягнулися монотонно, блякло.

Урешті вона сідала в машину й починала їздити путівцями, спецдорогами для пожежників, усіма місцями, куди ніхто не забрідає, а тоді кидала машину, і брела полями до найвищої точки, до пагорба чи схилу, й оглядала місцевість, обрамивши обличчя долонями, у пошуках містера Таттла.

Як він виглядає зі значної відстані, коли дріботить своєю дивною ходою, ніби простір під ним вигинається?

Як той, кого легко не помітити. Як той, кого ти