Читати книгу - "Перелітні птахи (збірка), Керницький Іван"

— На жаль, мої дорогі, наші мрії-сподівання залишаться нездійснені. Цей воєнний галас, що його роблять газети, це все "страхи на ляхи", це така політична грачка. Війни не буде ні за десять, ні за двадцять років. Америка не хоче війни! Немає для нас рятунку: розпорошимось по світі і погинемо, як руді миші!..
— Та є ще стара еміграція, може вона нас порятує — хтось інший чіпляється за цю останню шансу, як по-тапаючий за бритву.
Пан Крук бистро кидає оком, чи не маячить, десь на горизонті, який "старий", а потім сходить між народ, два-три ступні нижче і каже притишеним голосом:
— Люди, постукайте себе пальцем в чоло! Вибийте собі це з голови! Старі не поможуть вам ні стільки, що чорного за пазуром. Та вони раді б втопити вас у ложці води!.. За що?.. Га, га! За те, що ви вчені, а вони простюхи, де-цо! Чуєте, що вони балакають: "Колись, був порядок, кажуть. Як приїхала з краю дівка, то знала, що має йти мапувати, або діти бавити. Як приїхав хлоп — ішов до шапи, або мити начиння. А тепер поприїздили якісь доктори, професори, кожний сидів би на офісі, а робити не хоче"! А попробуйте впроситися до них на мешкання! — пан Крук знову перескочив зручно на свого коника. — Ані мови нема!.. Сидить вам пара таких старих куйонів, займає апартмент з п'яти кімнат, кімнати стоять порожні і плісніють, а вони не відступлять тобі куточка, хоч ти хрестом перед ними падай!
В гішпана, таліяна скоріше випросиш, як у свого чоловіка!
Це останній цвях забитий у віко домовини, що в ній лежать погребані сподівання скитальців на поправу їх незавидної долі. В кого ще тліла хоч маленька іскорка надії, що, мовляв, "якось то буде", то тепер і вона погасла. Люди, понуривши голови розходяться в такому настрою, немов би їм тількищо прочитали приказ примусової репатріяції.
Пан Крук уважно всіх обсервує, з нікого не спускає ока. Звичайно — як першого бере на мушку такого бідолаху, що попав у крайню розпуку і якби одною ногою вже наставився скакати до ріки. Пан Крук швиденько приступає до нього, бере під руку та веде подальше від церкви. А по-дорозі каже:
— Слухайте, добродію, це правда, що тепер важко за руми, але від біди можна лихові зарадити… Я, навіть, маю на приміті одне мешкання на Першій вулиці. Є дві кімнати з форнічами, тойлет, тепла вода… правда, треба зараз заплатити відступне, але без цього нині не обійдеться!..
Нема, за якийсь час, ви бачите, що пан Крук веде вже під руку іншого скитальника, потім ще одного, і ще одного… Коли так собі їх поводить, хоч з-пів тузина, тоді з моральним задоволенням — що подав руку потребуючому братові, сідає в ресторанчику МекСорлі, попиває пивце та вичікує на другу "шихту", що вийде з церкви коло 1-ої години.
Один із новоприбулих сказав мені недавно:
— Знаєте, коли так стою під церквою і дивлюся на цього пана Крука, то маю таке враження, що то злий дух загніздився під Божим Домом. Може треба попросити о.о. Василіян, щоб покропили це місце свяченою водою?..

ЖИТТЯ, НЕНАЧЕ СОН…

Кабінет "менаджера" якоїсь-там компанії на котромусь-там поверсі якогось-там хмародера. Пізній вечір. У кабінеті відбувається чищення: крісла поскладані на письмовий стіл, килими лежать скручені під стіною, блищить свіжонаваксована долівка. Одне вікно створене настіж, а за ним бовваніє глибінь ночі. Вистрілюють в небо чорні башти хмародерів, а на них, немов тисячі котячих очей, мерехтять вогники вікон. Іздалеку — шум повільно засинаючої Метрополії.
Пані Ольга, в робочому хвартусі, чистить шматиною вікно і, навіть, не звернула уваги, коли увійшов Меценас, в "оверолях" і фантазійно перекривленій кашкетці на голові, з в'язанкою ключів на ланцюжку. Не помітивши пані Ольги, машерує хвацьким кроком посвистуючи арію Тореадора і щезає в сусідніх дверях.
На вежі найближчої церкви дзиґар видзвонює котрусь-там довгу годину. Пані Ольга випрямила згорблені плечі, чорна хустка сковзнулась з голови на рамена: в неї коси вже припорошені сивиною, але ще важкі та буйні. Лице колишньої красуні, що втратило принаду молодости, але ніколи не втратить шляхетної краси рисунку. Вигляд у неї притомлений, чоло спітніле. Пані Ольга стоїть отак з ганчіркою в руці, заслухана в гомін дзвонів…
Із прилеглих дверей виходить Меценас, вже без "оверолів", перебраний в звичайний одяг, тільки призабута кашкетка ще бакириться на чубку голови. Курить. Мимоволі помітивши біля вікна сильветку пані Ольги, спинився наче вкопаний, недовірливо їй приглядається—
— Не хочеться мені вірити власним очам, але… —
Пані Ольга стрепенулась:
— Хто це?! Ні, неможливо!.. То ви, пане меценасе?..
— Ну, а хто ж би, ну, а хто ж би, золотко моє?.. Господи Боже, Ти направду часом твориш чудеса!.. Звідки ви тут взялися?
— Тут, на роботі, чи тут, в Америці?
— І на роботі, і в Америці.
— Тут, на роботі, я перший раз, а в Америці лише три тижні…
— Вітайте ж, вітайте, на цій вільній землі… в цьому місці всі кажуть — Вашінґтона, а я кажу — Авраама і поквапно додаю — Лінколна! (бере її за руку, хоче поцілувати).
— На цій вільній землі, кажуть, не вільно цілувати в руку?
— То лише на Давнтавні не вільно. Там панує інша етикета. А ми тепер на горішній частині міста!
— Ой, справді, на горішній: на якому-там сімдесятому поверсі! (Відтягаючи руку). Годі, годі, в мене руки забрукані.
— Не забрукані, тільки ушляхетнені брудною працею. Такі руки міг би цілувати сам пан цісар, як би жив донині…
— Ви завжди були великий джентелмен. Ще в Европі…
Меценас роблено-драматично:
— Не згадуйте, не дозволяю! Категорично забороняю! Ніяких споминів, ніяких сантиментів! Спомини тягнуть людей до вікна, до Іст-Рівер, під колеса самоходів…
Пані Ольга мимовільно глянула з вікна в пропасть ночі…
— Ой, тягнуть, тягнуть…
— До речі! Що ви тут робите?
— А що ми всі тут робимо?.. Клінуємо.
— Но, но, золотко моє, не узагальнюйте, прошу я вас! Наприклад — стоячий перед вами Майкел (маю честь представитися!) є вже нині старшим помічником молодшого формана і має під своїм берлом оцей цілий поверх!
— Ох, вибачте, а я й не знала, що ви тут начальство! А я так стою дурно і не працюю!
— Не шкодить, можете собі сісти і не працювати. Медам!.. (Подає їй крісло).
— Ні, ні, дякую. Краще я закінчу свою роботу…
— Сідайте! Хто тут бос?
Пані Ольга нерішуче сідає. І в цій хвилині на столі дзвонить телефон. Меценас притьмом припадає до нього:
— Галов! Хто?.. А, містер Джонс! Єз. Ол райт. Окей. Ґуд бай!.. (відложив трубку). Кажу вам — що англійське, це прекрасна мова! Не треба вам великого запасу слів, принаймні в нашій клінерській професії: єз, окей, ґуд-бай, де-цо!
Пані Ольга встає з крісла:
— Пане меценасе, може я таки піду… Знаєте, я, просто, боюся: на протязі двох тижнів мене вже три рази звільняли з праці… Не хочу, щоб завтра звільнили четвертий раз.
Меценас саджає її назад:
— Золотко моє, ви знаєте хто це дзвонив? Містер Джонс! А ви знаєте, хто такий містер Джонс?.. Супер-супер-інтендент цього будиночку, пан, бог і володар, що має під своєю владою 148 клінуючих живих автоматів! А ви знаєте, що він мені сказав?.. "Майкел, я віддаю під твою руку всіх людей і всю роботу, бо мушу вийти на годину в пильній справі". Як він сказав — на годину, то прийде за три, бо шануючий себе айриш так швидко не вертається з корчми. А ми за той час можемо свобідно погуторити.
Пані Ольга в задумі:
— Як колись… у Глибічку…
— Великім?
— Великім.
— А ви собі пригадуєте?..
— Пригадую… тільки ви категорично заборонили викликати тіні минулого. Що ж, може так і краще…
— А ви знаєте, що я нераз думав, що з вами діється…
— Так, я знаю, що ви, навіть, писали до… нас, але ми тоді переїхали з бритійської зони до французької й одинокий ваш лист я одержала з дворічним запізненням. Щиро дякую вам, що ви, все ж таки, цікавилися…
— Ну, ще б ні, золотко моє! Та ж ви моя перша і друга любов!
— О, чи справді?.. А між першою і другою нікого не було?
— Може там щось і було, золотко моє, може щось замішалося, але це не входить в рахунок. Моє серце залишилося назавжди в Глибічку!
— Великім?..
— Так єсть! (Цілує її руку). Пані Олю, я не можу дивитися на цей ваш офіціяльний стрій!
— На який стрій?
— А на цей хвартух. Давайте його сюди, ваша служба на нині вже скінчилася.
— Але ж — вагається пані Ольга.
— Слухайте, хто тут бос?!
Меценас бере від неї хвартушок і хустину, заносить до сусідньої кімнати. В тому часі пані Ольга, з деяким схвилюванням, стає перед дзеркалом, попровляє волосся…
Входить розпромінений Меценас, несе китицю квітів:
— Думаю, що наша секретарка, місс Бетсі, чи Пепсі, не буде сердитись на мене за те, що я позичив ці квіточки з її столика, для вшанування такої оказії… (задивився на пані Ольгу). Що це — якісь чари-мари?.. Золотко, та ж ви зовсім не змінилися від тих часів, коли один страшний лицар, в однострою усусуса, стояв із гітарою перед вашим ґаночком і співав:

За твої, дівчино, чорнії брови
За твою, дівчино, каплю любови —
Віддав би дівчино, моя голубчино,
Всі свої любі розмови…

Пані Ольга похилила голову:
— Так, так… А за тою дівчиною "з чорними бровами" ходять вже три отакі потіхи, що лепечуть: "Бабцю"!
— Но, но, золотко моє, не гнівіть ви Господа Бога! З такою бабцею ще можна сміло і з приємністю забавитися в "манастир". (Ставить на на столі квіти). Тепер подивимося, чи мій бос не залишив нам чогось такого, що підкреслило б ще більше урочистий характер нашого свята… Є! (Витягає з бюрка пляшку вина). "Мартіні", — хай буде "Мартіні". Як ви його "лайкуєте"?
— Бійтеся Бога, що ви робите?..
— А що?.. Позичаю собі вина в мого боса. Зрештою, це наше спільне санктуаріюм, звідки ми нераз потягаємо. Бо ми з ним за пані-брат. А хто ж він такий?
Такий самий лоєр, як і я, з тією тільки різницею, що він ґенґстер, а я — порядний чоловік, або — дурень, іншими словами. Ну, він, нічого собі, симпатичний таліянчик, молодий джус, має всього тридцять років. Нераз посідаємо собі, закуримо, я розповідаю йому про нашу європейську, ще ц. к. віденську палестру, про адвокатські традиції, професійний кодекс чести, а він іржить, як дикий кінь, так йому з того всього смішно. А вчора сам мені признався, що він тепер ходить, як той цирковий штукар по линві над берегом пропасти: або заробить десять тисяч долярів, або десять літ криміналу… Ну, де ж, до дідька, той коркотяг?
Пані Ольга сумно похитала головою:
— То страшне…
— Що, саме?
— До чого докотилася наша політична еміграція в цій… вільній країні! Ну, наприклад, ви, слава нашої адвокатури, блискучий оборонець і громадський діяч, мусите так понижуватися і на старші роки витирати бруди за таким смаркачем, та й ще до того якимсь напівкримінальним типом!
— Любко дорога та й золота, тут минуле не рахується.