Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

У першому ряду глядачів стояли молоденькі дівчата, всі темноволосі, гарненькі, одягнені в сукні всіх кольорів веселки. У сукні! Тільки зараз я зрозуміла, чому мені було спекотно весь цей час. На мені була куртка! Тонка, правда, швидше, не куртка, а вітрівка, але все-таки.

А тут тепло й листя на деревах зелене. Я повернулася і з подивом глянула на чоловіка, який щойно вийшов з дверей.

– Де осінь? – вимогливо запитала його.

– Дорога, у нас зараз пізня весна.

– Вона вже була, не хочу знову весни, хочу осінь, – сказала я розгублено і трохи жалібно.

Чоловік лише знизав плечима. Потім оглянувся навколо і, махнувши рукою, кинув світляну кульку в бік каменюки, яку каменеруби намагалися розколоти.

Вмить вони залишилися без роботи, бо камінь зник з гучним гуркотом. Залишилася тільки акуратна ямка діаметром метрів п'ять. Чоловік повернувся до мене і голосно сказав:

– Тепер можеш кидати букет.

Виявляється, дівчата зібралися тут, сподіваючись зловити весільний букет! Я підняла його і почала роздивлятися. Непоганий букетик, весь у голках довжиною сантиметри зо три.

Намилувавшись чудовою квіткою, підняла очі і здивувалася. Потенційні наречені, наречені наречених та навіть батьки поспішно залишали місце букетокидання. 

За хвилину двір зовсім спорожнів, тільки носи стирчали з найнесподіваніших місць.

Ховалися за господарські будівлі, бочки і навіть дерева. Ну і що це за зневажливе ставлення до мого букета? Я ж так образитися можу і відреагувати неадекватно. От скажіть, куди мені тепер кактус кидати?

Втім, як виявилося, місце для кидання букета не всі залишили, що я спочатку навіть не помітила через образу. Біля великого дерева стояла дівчина в світлій кокетливій сукні з рюшками на комірі та ліфі.

Її обличчя було біліше крейди, що на фоні синювато-чорного волосся виглядало особливо вражаючим. Схоже, ловля моїх чудових квітів її страшенно лякала. Але, мабуть, вона рішуче намірилася їх зловити.

Я подивилася на чоловіка, звільнила свій лікоть від його руки і, спустившись з ґанку, попрямувала до дівчини. Мій абсолютно незворушний чоловік ішов за мною. Підійшовши до переляканої дівчини, я посміхнулася їй якомога доброзичливіше, від чого дівчина зблідла ще більше, хоча, здавалося, більше вже нікуди.

– Привіт, – спокійно сказала я, намагаючись не робити різких рухів, а то мало що... Темноволоса красуня розтулила рота, потім знову його закрила. Як усе запущено, виявляється.

– Як тебе звати? – зробила я другу спробу завести розмову.

– А-а-а-малія, – нарешті змогла вона видавити з себе хоч слово.

– Дуже гарне ім'я. Амалія, ти що, справді так хочеш заміж, що ризикнеш упіймати цей неперевершений букет? – поцікавилася я.

Дівчина з розпачем глянула на розкішний кактус у моїй руці. Її голова смикнулася, що, мабуть, означало ствердну відповідь.

– Тоді лови! – і я, схопивши її за руку, швидко вклала горщик їй у розкриту долоню. Брюнетка почервоніла, потім знову зблідла.

– Ну, тепер ти точно вийдеш заміж, – посміхнулася я їй.

– Дуже на це сподіваюся, пані, – прорізався голос у дівчини. Негучний, але досить виразний.

– А що так? Нареченого немає?

– Є, пані.

– Не любить тебе? – допитувалася я.

– Любить, – та вона заплаче зараз!

– Що за проблема тоді? І де цей лицар твого серця? – все намагалася встановити істину.

Наречений одразу знайшовся. За деревом, перед яким стояла володарка щасливо спійманого букета. Проте справжній лицар. Дівчина глянула на себе, потім перевела погляд на свого милого. Ось воно що. Плаття, яке мені здалося здалеку кокетливим, поблизу виявилося зовсім не новим. На рукаві латка, майже невидима, трохи нижче комірця акуратно заштопана дірочка, а ось милий у всьому новенькому, з голочки.

Тут і до ворожки не ходи – батьки не згодні. Подумала-подумала, потім згадала, як забоялися всі, у тому числі я, мого сердитого нареченого, і обернулася до нього:

– Чи достатньо влади у мого чоловіка, щоб вирішити цю проблему? – поцікавилася я.

– Більш ніж достатньо, – спокійно відповів чоловік. Повернувшись до натовпу, який знову заповнив весь двір, він виділив когось поглядом і зробив ледь помітний жест, закликаючи його. Натовп розступився, і до Кордевідіона підбіг молодик із валізкою.

– Є в тебе щось для цих двох? – запитав мій чоловік.

– Якраз є пара, все стандартно, заговорені від крадіжки та наведення порчі на сімейні стосунки, – торохкотів молодець скоромовкою.

– Покажи, – валізка швидко відкрилася, і з неї витягли пару каблучок. – Віднеси священникові й скажи, що в нього зараз ще одне вінчання намічається, – юнак миттю зник за дверима церкви. Я обернулася до розгубленої пари й весело запитала:

– Ну? І чого чекаємо? – Лицар, ледве оговтавшись від шоку, підхопив свою наречену на руки й рвонув до церкви з такою швидкістю, ніби за ним гналася зграя собак. Миттю опинився на ґанку і влетів у двері.

– О-о-о! – протягнула я. – Оце швидкість! Любов зла – полюбиш і... ну, не знаю, на яку букву можна назвати лицаря серця, що ховається за деревом. 

Я зітхнула й пішла за молодими.

– Ти куди це? – ох, який у мене допитливий чоловік.

– Схожу, хоч за людей порадію, – відповіла чесно.

– Чи не означає це, що за себе ти не радієш?

– Означає, – не стала приховувати очевидного.

Моя відповідь чоловіка не втішила. Його брови насупилися. Він уже хотів щось сказати мені, але я відвернулася. І тільки-но зібралася вирушити за закоханою парою, як побачила молоду жінку з хлопчиком років трьох на руках. Вона стояла віддалік від інших біля якогось довгого воза.

Малий дивився на мене з такою образою, ніби я у нього цукерку вкрала. Ох ти ж! Дійсно вкрала. І я рвонула в протилежний від церкви бік. Мій чоловік не відразу розпізнав мої маневри, а коли зрозумів, кинувся за мною. Бігала я швидко, і через кілька секунд вже стояла біля молодої матусі.