Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

— Дивуюсь, як вони вам десятками не сняться. З самої тільки людяності християнської хотів: бачу — бідна вдова побивається, терпить злидні… Та западись і згинь воно з усім вашим селом!..

— Ах, якої ти лайки затинаєш! — сказала стара, дивлячись на нього зі страхом.

— Та не добереш слів з вами! Справді, ніби якась, щоб не сказати лихого слова, дворняжка, що лежить на сіні: і сам не гам, і другому не дам. Я хотів був закупляти у вас господарські продукти різні, бо я й казенні підряди теж веду… — Тут він прибріхнув, хоч і побіжно і без усякого дальшого намислу, але несподівано вдало. Казенні підряди подіяли дуже на Настасію Петрівну; принаймні вона промовила вже майже прохальним голосом:

— Та чого ж ти розсердився так гаряче? Коли б знаття, що ти такий сердитий, та я б зовсім тобі не перечила.

— Є за що сердитись! Справа яйця виїденого не варта, а я буду через неї сердитись!

— Ну, то нехай, я ладна віддати й за п’ятнадцять асигнаціями! Тільки гляди, батечку, щодо підрядів: якщо трапиться борошна брати житнього, чи гречаного, чи крупи, або худоби різаної, так уже, будь ласка, не покривдь мене.

— Ні, матінко, не покривджу, — казав він, а тим часом обтирав рукою піт, що рясно котився по обличчю його. Він розпитав її, чи не має вона в місті якого повіреного або знайомого, якого могла б уповноважити на укладання купчої і всього що слід.

— А як же! Протопопа, отця Кирила, син служить у палаті, — сказала Коробочка.

Чичиков попросив її написати до нього вірчого листа і, щоб звільнити від зайвого клопоту, сам навіть узявся його скласти.

«Добре б було, — подумала тим часом сама собі Коробочка, — якби він забирав у мене в казну борошно й худобу. Треба його задобрити: тісто з учорашнього вечора ще зосталось, так піти сказати Фетіньї, щоб напекла млинців. Добре б також запекти пирога прісного з яйцем: у мене його добре запікають, та й часу забирає небагато». Хазяйка вийшла за тим, щоб виконати думку про запікання пирога і, певне, поповнити її ще й іншими утворами домашньої пекарні й готування; а Чичиков вийшов до вітальні, де провів ніч, за тим щоб дістати потрібні папери зі своєї шкатулки. У вітальні давно вже було все прибрано, пишні перини винесено геть, перед канапою стояв накритий стіл. Поставивши на нього шкатулку, він дещо спочив, бо почував, що був увесь у поті, як у річці: все, що було на ньому, починаючи від сорочки до панчіх, усе було мокре. «Бач, уморила як, проклята баба!» — сказав він, трохи передихнувши, і відімкнув шкатулку. Автор певен, що є читачі такі цікаві, які побажають навіть дізнатись про план і внутрішнє розташування шкатулки. Що ж, чому й не задовольнити? Ось воно, внутрішнє розташування: у самій середині мильниця, за мильницею шість-сім вузеньких перегородок для бритв, потім квадратні, закутки для пісочниці[49] й чорнильниці з видовбаним між ними човником для пер, сургучів і всього, що довше; потім усякі перегородки з покришечками й без покришечок для того, що коротше, наповнені білетами візитними, похоронними, театральними й іншими, складеними на спомин. Уся верхня скринька з усіма перегородками виймалася, і під нею був простір, зайнятий паками паперів на цілий аркуш; потім була маленька потайна шухляда для грошей; яка висувалась непомітно з боку шкатулки. Її завжди так похапливо висував і засував ту ж мить хазяїн, що напевне не можна сказати, скільки було там грошей. Чичиков тут же взявся до роботи і, застругавши перо[50], почав писати. В цей час увійшла хазяйка.

— Гарна в тебе скринька, батечку, — сказала вона, підсівши до нього. — Чи не в Москві купована?

— У Москві, — відповів Чичиков, пишучи далі.

— Я так і знала: там усе доброї роботи. Позаторік сестра моя привезла звідти теплі чобітки дітям: такий міцний товар — і досі носять. Диви, скільки в тебе тут гербового паперу![51] — провадила вона, зазирнувши до нього в шкатулку. Та й справді, гербового паперу було там не мало. — Хоч би мені аркуш подарував! А в мене така скрута: трапиться в суд прохання подати, та й нема на чому.

Чичиков пояснив їй, що цей папір не такого роду, що він призначений для укладання купчих, а не для прохань. А втім, щоб заспокоїти її, він дав їй якийсь аркуш на карбованця ціною. Написавши листа, дав він підписатись і попросив маленький списочок мужиків. Виявилось, що поміщиця не вела ніяких записок, ні списків, а знала майже всіх напам’ять. Він примусив її тут же продиктувати їх. Деякі селяни трохи здивували його своїми прізвищами, а ще більше прозвищами, так що він кожного разу, почувши їх, спочатку спинявся, а тоді вже починав писати. Особливо вразив його якийсь Петро Савельїв Неуважай-Корито, так що він не міг не сказати: «Та й довгий який!» Другий мав причеплений до імені «Коров’ячий Кирпич», інший був просто: Колесо Іван. Кінчаючи писати, він потяг трохи до себе носом повітря і зачув принадний запах чогось смаженого на маслі.

— Прошу покірно закусити, — промовила хазяйка.

Чичиков оглянувся і побачив, що на столі стояли вже грибки, пиріжки, скородумки[52], шанішки[53], прягли[54], млинці, коржики з усякою присмакою: присмачені цибулькою, присмачені маком, присмачені сиром, присмачені вершками, — чого тільки не було.

— Прісний пиріг з яйцем! — сказала хазяйка.

Чичиков присунувся до прісного пирога з яйцем і, з’ївши відразу трохи більше половини, похвалив його. Та й справді, пиріг сам по собі був смачний, а після клопоту й мороки з старою видався ще смачніший.

— А млинців? — сказала хазяйка.

У відповідь на це Чичиков скрутив три млинці разом і, вмочивши їх у розтоплене масло, спровадив у рот, а губи й руки витер серветкою. Зробивши це разів зо три, він попросив хазяйку, щоб звеліла запрягати його коней. Настасія Петрівна зразу ж послала Фетінью, звелівши тим часом принести ще гарячих млинців.

— У вас, матінко, млинці дуже смачні, — сказав Чичиков, беручись до принесених гарячих.

— Та в мене їх добре печуть, — сказала хазяйка, — та от лихо, врожай поганий, борошно таке вже неавантажне…