Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Едем згадав літню сцену, слизькі від поту струни, ломоту в ногах через кількість важкої апаратури, яку їм довелося тягати перед концертом, і мошкару. Багато мошкари. «Немає часу» виступала в екваторі лайн-апу — третім гуртом із п’яти. Вони мали виконати чотири пісні — два кавери і дві оригінальні. Останньою грали «Фіалку в конверті». 

Міцний дивився не на дівчат, які танцювали під сценою, не на хлопців, що трясли кулаками в такт, його адресатами були люди з напівмороку, слухачі з дальніх куточків площі, прості перехожі. Почувши «Фіалку», вони переставали розмовляти про своє й підходили до сцени. Коли басист Тарас зірвав останній акорд, натовп на мить занурився в мовчанку, ніби слухачі збагнули, з чим їм випало зустрітися, а потім вибухнув криками та захопленим свистом. Міцний зрозумів: він ладен присвятити решту життя тому, щоб ще раз почути цю секунду тиші перед вибухом. 

П’ять гуртів, дев’ятнадцять пісень. Концерт добіг кінця, і найгучнішими були голоси тих, хто вимагав на біс пісню про фіалку. 

Через рік вони переставили слова в назві й «Часу немає» випустив перший альбом — із жахливою якістю звучання, двома непоганими піснями і одним хітом на всі часи. 

Другим раритетом із коробки, що розбурхав у Едемові чужі спогади, виявилася картонна картка із зображенням хокеїста Вейна Грецкі. 

Батько Міцного, відомий в Онтаріо економіст і забезпечена людина, у 90-х перевіз родину до Івано-Франківська зі святою метою використати свої знання для розвитку та процвітання батьківщини своїх предків. Він викупив той самий будинок, який колись мусив покинути його дід, — і це було єдиною марною інвестицією, оскільки звиклий до комфорту батько волів би влаштувати родину в зручніших апартаментах. 

Та маленького Олеся цікавили не гаряча вода й тепла квартира. Він втратив друзів, звичну атмосферу спілкування, мову. 

Найвідчутнішим ударом стала втрата хокею. На новому місці не було льодової арени, тож Олесеві не судилося стати другим The Great One. Зрозумівши це, Олесь перестав мріяти про доросле майбутнє і збирав урожай смішків та неочікуваних вигуків, коли на запитання, ким він хоче стати, відповідав: патологоанатомом. Від дитячої мрії в нього залишилася тільки картка з Грецкі. 

Значну частину коробки займала складена квадратом біла хустина. 

Альбом «Ланцюг» був найбільш соціально орієнтованим у дискографії гурту, а пісня «Ланка номер два» — голосним маніфестом. Якось перед концертом Олесь виявив у гримерці запечатаний конверт із написом «Часу немає». Вони з басистом Тарасом щойно зайшли, кімната була порожня. Із конверта випав автоматний патрон і вислизнув аркуш із погрозою: якщо гурт почне виконувати «Ланку номер два», то Олеся зупинять кулею. 

— Ми не повинні її грати, — заявив Тарас. 

Вони покликали капітана міліції, який дбав про безпеку на концерті. Глядачі вже зібралися на стадіоні. Капітан запевнив — вони потроять пильність, але повторив слова Тараса: «Ви не повинні її грати». 

Олесь почав «Ланку номер два» на автоматі, тільки тому, що звик виконувати її наступною після «Вертикалі». Ну а після перших акордів відступати вже було не можна. Пальці ледве корилися. Схопивши стійку з мікрофоном, він ступив два кроки в глибину сцени. Але для можливого снайпера музикант усе одно лишався як на долоні. Олесь вдивлявся в натовп, і на одному з рядків пісні його голос зрадливо здригнувся. 

Оформлювач сцени прив’язав до мікрофона білу хустину. Олесь уже не дивився вниз — він цілком зосередився на ній. Шовкова, без жодної плямки. Чудово поєднуватиметься з вишневою кров’ю. Доспівавши останній приспів, Олесь підвів очі й побачив Тараса, який змінив звичну позицію на сцені й усю пісню відіграв стоячи між ним і натовпом. 

Дві непогашені марки. Якось Олесь обіцяв написати листа дівчині, з якою в нього був яскравий курортний роман. Імені її він уже не пам’ятав, адреси не зберіг, зате марки нагадували про диво безхмарного щастя, можливе без слави і майже без грошей. 

Мініатюрний ловець снів. Це з перших гастролей у Штати. 

Кишенькове люстерко. Його він украв на пам’ять у дівчини, з якою позбувся цноти. 

Компас. Подарунок друга дитинства, який умер ще підлітком. 

Коробка сірників із номером телефону. Так починався найсерйозніший із його романів, що тривав чотири роки й закінчився синьою шкарпеткою — вона випадково потрапила разом з її білими речами у пральну машину. 

Написане від руки оголошення. Барабанщик збирає гурт. Це справжній раритет, колись вивішений на студентській дошці оголошень у гуртожитку. Олесь там не бував, але дівчина, з якою він тоді зустрічався, зірвала цей папірець для нього. Так створювалося те, що стало гуртом «Часу немає». Міцний навчався на економічному факультеті — пішов слідами батька — і не думав про те, щоб заробляти на хліб музикою. Коли вони записували перший альбом, батько вніс левову частку необхідної суми — з умовою, що Олесь не покине навчання. Та він і не збирався — це було б зовсім непрактично. Олесеві доводилося вчити дисципліни в гойданні автобусів, у готелях із тарганами, на паркових лавках, але диплом економіста він усе ж отримав. Навіть із відзнакою — не в останню чергу завдяки популярності. Через десять років Олесь навіть захистив кандидатську. Батько був задоволений, хоча Олесь жодного дня не працював за фахом. Головне, що в сина був тил — забезпечений дипломом фах, і вони обоє це цінували. Через місяць після того, як університет випустив Міцного в доросле життя, «Часу немає» вирушив завойовувати Київ — і в підсумку завоював країну. 

«Не так уже й багато для всього життя», — подумав Едем. 

Він повернув речі в коробку. У добі було недостатньо годин, аби й далі витрачати час на чужу ностальгію. 

— Думав, побачу вас тільки через три дні, — сказав Капітан, коли Едем умостився на сидіння поруч. 

Він зауважив, що пасажир, вийшовши із воріт свого будинку, не відразу сів у таксі, наче не був упевнений у своїх планах. Едем справді був нашорошений, він подумав, що встиг видати себе таксистові, і приготувався розповісти йому про магічні події останніх годин. 

— Тільки пообіцяйте мені не співати, — додав Капітан. 

— Ви… — голос вийшов неприродно тонким, і Едем прокашлявся, щоб повернути йому звичний тембр, — ви перший, хто таке просить. Зазвичай навпаки. 

— У цих людей немає квитка на ваш концерт, а в мене є. І мені не хотілося б думати, що я безкоштовно міг отримати те, за що вже заплачено. 

Едем вирівняв дихання — зізнання відкладалося. Якщо вже Капітан його не розкусив, то решті цього тим більше не вдасться. 

— Обіцяю. На Європейську площу, будь ласка. 

—