Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

Письменниця часто згадує, що нескінченні поїздки на лікування спричинили те, що вона бачить усе, немов із перспективи, і сама перетворюється на привид, хворіє на лихоманку подорожей, стає вічною вигнанкою. Вона ідентифікує себе з «чужинкою», перебуваючи в екзотичних місцях, але говорить в «екзотичних», як їх називали критики, творах про «своє». Так складається особлива оптика зображення з позиції гетеротопної «чужини» — як відособленого місця, місця уявної відкиненості, звідки можна реальніше оцінити те, що є суголосним, рідним. Такий принцип символізації зафіксований уже в драматичній сцені «Іфігенія в Тавриді», де письменниця змальовує античну героїню, відірвану від рідного дому й рідних місць, не як історичну чи міфологічну особу, а як близького до автобіографічного «я» ліричного суб’єкта.

Леся Українка від себе промовляє слова Іфігенії: «Все, все, чим красен людський вік короткий, / Лишила я в тобі, моя Елладо» [85, с. 168], коли та згадує Елладу й далеку Арголіду, а описуючи в інтродукції сцену дійства в «Іфігенії в Тавріді», бачить реальну Ялту: «Місце над морем. Море вдається затокою в скелистий берег. При самому березі голі, дикі, сіро-червоні скелі, далі узгір’я, поросле буйними зеленощами: лаврів, магнолій, олив, кипарисів і т. ін., цілий гай. Високо над кручею невеликий півкруглий портик» [85, с. 165]. Звідси, з «інакших місць», екзотичних і нібито чужих, відокремлених часом і простором, перенесених у Давню Елладу, у Давній Рим чи Єгипет, вона говоритиме про себе й свою Україну. Окрім гетеротопії, тут важить ще й гетерохронія — «інший час», себто такі часові зрізи, у яких культурні й історичні події ніби зупиняються, стають універсальними й символічними. Леся Українка не бачила себе істориком, іронізувала, коли її «Кассандру» називали історичним твором, але радо консультувалася з Драгомановим чи Аґатангелом Кримським, коли йшлося про давні епохи та екзотичні краї. Відтак, пишучи про давні часи, вона насправді говорила про часи сучасні. Так народжувалася та особлива космополітична імагологія, яка стане прикметою художнього світу Лесі Українки.

Іфігенія, позбавлена «родини, слави, молодості, кохання», почувається «на сій чужій чужині, / Неначе тінь забутої людини» [85, с. 168]. Їй відомі муки життя в «далекій чужині», «без слави, без родини, без імення». Вона зізнається, що «воліла б я сто раз умерти, / Ніж тута жити! Води Стікса й Лети / Не вгасять спогадів про любий рідний край!» [85, с. 170]. Вона молиться Артеміді і просить захисту («рятуй мене від мене, захисти!») і повернення додому, але зрештою визнає, що є дочкою Прометея, тож «коли для слави рідної країни / Така потрібна жертва Артеміді», хай буде так [85, с. 170]. У цей спосіб Леся Українка символічно зафіксувала перелом у своїй свідомості й розуміння того, що «чужина», до якої привчало курортне життя, і є її власним «місцем».

З часом «чужина» стає постійним символом у художній уяві Лесі Українки. Разом із нею в її творчість входить тема відчуження і пов’язана з нею психологія самотності. Дух модерної епохи з її індивідуалізмом і космополітизмом допомагає сприймати «чужину» як амбівалентне доповнення до «свого». Письменниця прощається з властивим народницькій епосі замиканням у «своєму» й почувається відкритою до сприйняття й розуміння інакших світів і народів, що дає їй ширшу перспективу розуміння універсальних культурних, історичних і моральних смислів. «Чужина» стає моделювальною категорією в Лесиному розумінні її місця й позиції в модерному світі.

«Чужинка»: природа «туристичного погляду»

«…Та вже, видко, мені на роду написано бути такою princesse Lointaine, пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там… отак все посуватимусь далі та далі та й зникну, обернуся в легенду… Хіба-ж це не гарно…» [96, 430], — жартувала Леся Українка. При цьому її особисті курортні враження тісно переплітаються з культурно-антропологічними спостереженнями, засвідчуючи глибокий інтерес до культурної та історичної екзотики, якою живиться її творча уява. Вона також перетворюється на туристку і вдається до кліматичного туризму. Захоплюється італійським Різдвом у Сан-Ремо, де її увагу привертає вертеп з «італьянізованими» фігурками Madonna, San Giuseppe, pastori і «вже й просто італьянськими типами дівчат з мандоліннами», а також пудинг, обкладений букетами фіалок, «м’ясо з трояндами, молоко з геліотропом» тощо. Переїхавши на Кавказ, зізнається, що поезія оточує її зусібіч — з хати бачить Дагестан, «величний білоголовий кряж», у кожному куточку Телаві приваблює якась руїна — то давня капличка, то церква.

Не втримується вона і від типово орієнтальних спостережень, зауважуючи, наприклад, що в Телаві багато садків і виноградників на окраїнах, а «в середині тісно, камінно і брудно — по-азіятськи…» [96, 429]. А на курорті в Єгипті Леся розчарована тим, як самоорієнталізує себе місцеве населення задля «орієнтальних вражень» західних туристів. «А тут тобі якісь мавпи танцюють на паркані під дудку, або якась берберінка “танець живота” танцює (бачити його не можу), — коментує вона, — або старець-дервіш головою мотає, душу з тебе вимотує (хотячи власне вимотати “бакшіш — п’ятака”) і отакі “орієнтальні враження” снують доти, поки не плюнеш, кинеш перо і починаєш якісь дурниці базікати з кимсь із сусідів» [96, с. 665–666].

Особливо її зацікавив Єгипет, а радше, як зізнається Кобилянській, «психологія тутешнього мусульманського гаремного жіноцтва (сього року я мала нагоду його пізнати близше), і тутешніх “дітей вулиці”, що зростають зовсім таки “під голим небом” і напрочуд уміють дати собі раду» [96, с. 663]. Цьому присвячені начерки оповідання «Екбаль-ганем», датовані травнем-червнем 1913 року, — одні з останнього, що написала Леся Українка. У них, зіставляючи Орієнт і Окцидент, накреслюючи контрасти звичаїв та способу життя арабської жінки і жінки-європейки (так званої франки), письменниця ставить питання про «орієнтальні» стереотипи в сприйнятті жінки зі Сходу.

Не уникає вона і «туристичного погляду», що проявляється в описах арабської жінки, котра перетворюється на екзотичний об’єкт. Орієнтальні жінки — Екбаль, перекупки, «стара негритянка» — в оповіданні Лесі Українки підкреслено екзотичні, ніби ляльки на виставці, одяг їхній і вигляд описані інструментально й відособлено, подані з загостреною увагою до локального етнографічного колориту. Чого лише варта няня «в яро-зеленій вовняній сімаррі, надітій без сорочки, у срібних грубих, як кайдани, обручах на босих ногах, з непокритою, розпатланою, дрібно-кучерявою головою, тільки перев’язана над чолом, наче стрічкою, вузько зложеною жовто-гарячою хусткою з червоними берегами» [91, с. 354].

Те, як Леся Українка працює з концептом екзотизації, демонструє її поетичний цикл «Весна в Єгипті», написаний навесні 1910 року в Гелуані. У ньому літераторка здійснює аналіз орієнтального «туристичного погляду» [16]. Це поняття, запропоноване Джоном Уррі, стає об’єктом осмислення постколоніальної критики лише наприкінці XX століття. Відомий