Читати книгу - "Державна справа. Справа №9, Олександр Юрійович Есаулов"

—  І справді побіг… — пробурмотіла вона розгублено, побачивши, як Миха вийшов з під’їзду й побіг дорогою вздовж будинку.

—  Що не робиться, все на краще, — філософськи мовив тато, запихаючи в рот чергову ложку каші. — В усякому разі, це корисно для здоров’я. Хоч і незвично…

Михова пробіжка закінчилася дуже швидко. За десять хвилин він сидів на лавочці коло знайомого під’їзду. Далі все відбулося так блискавично, що потім, переповідаючи друзям те, що транилося, Миха так і не міг сказати, звідки з'явився цей хлопець. Він вискочив наче з-під землі, зірвав з плеча дівчини сумочку і кинувся навтьоки. Дівчина завмерла від несподіванки, а тоді закричала так, що з берези, яка росла метрів за двадцять від під’їзду, злетіла зграя ворон. Михова реакція була миттєвою. Він рвонув за крадієм. Ранкова пробіжка таки відбулася. Причому дуже інтенсивна. Хлопець вибіг спочатку з двору на вулицю, а потім помчав у бік приватного сектору, мабуть, розраховуючи загубитись десь у павутинні вуличок і провулків. Розуміючи, що там злодюжку зловити буде набагато складніше, Миха наддав ходу, наздогнав його і вдарив по ногах. Той покотився по газону. Миха стрибнув на нього зверху і заломив руку з сумочкою за спину.

— А-а-а! — закричав хлопець. — Відпусти… Мені зле… Мене ломить…

— Що тебе ломить? — відсапуючись, запитав Миха.

— Що-що… наркота! Ломка в мене… Доза потрібна! Відпусти!

— То ти наркоман? Ну, ні! Тобі лікуватися треба. Не хочеш сам, значить, силоміць повезуть! Зрозумів?

Тут підбігла дівчина. Вона зупинилася, вирвала з руки крадія сумочку, пхнула його ногою й злісно буркнула:

— Покидьок!

— А-а-а!.. М-м-м…

— Чого це він? — здивувалася такій реакції дівчина.

—  Так наркоман він! Ломка в нього… Телефоонуйте в міліцію! — наказав Миха, продовжуючи тримати хлопця, заламавши за спину руку. — Його лікувати треба.

—  Ой, ні… Мені ніколи! Мені на роботу трепа! — заторохтіла дівчина і глянула на годинник. — Ой! Я вже спізнююся!

Тут Миха згадав про своє головне завдання:

— Тоді зателефонуйте додому. Нехай хто- небудь вийде і мені допоможе. Є у вас вдома чоловіки?

— Та немає в мене ніякого чоловіка! Я з мамою живу. Послухайте, я справді на роботу спізнююся. Вибачте, я побігла. У нас директор страшенно суворий! За запізнення може й звільнити…

І дівчина побігла геть.

—  Що з тобою робити? — пробурмотів Миха.

— Відпусти, братуха, чуєш? Галімо мені…

Аякже! І куди ти зараз підеш? Знову кого- небудь грабувати? Оце вже ні!

Миха приловчився, дістав з кишені мобільний телефон і викликав міліцію. Якась бабуся, що проходила повз них, зупинилась на мить, похитала головою і пробурмотіла:

— Ох, уже ці маркомани… життя від них немає!

Розділ 10

Таємниці дитячого візка

Льоха з Михою зустрілися о дев’ятій. Миха коротко розповів про пригоду з маркоманом, а також про те, що ні чоловіка, ні залицяльника в продавчині не виявилось. І раптом задзвонив Михів мобільний:

— Алло! Це ви папірці роздавали щодо фальшивих грошей? Він тут, на базарі!

— Де?! — закричав у слухавку Миха, до смерті налякавши Льоху.

— Біля головного входу. Там, де кров’янка та самопальна кондитерка продаються.

— Біжімо!

Друзі вихором помчали на базар. За кілька хвилин вони вже були біля вхідної брами.

Нa базарі був звичний робочий день. Юних детективів упізнали ще здалеку, і закричали, тикаючи пальцями:

— Туди він побіг! Туди!

Базар розтягнувся уздовж Інтернаціональної вулиці довгим прямокутником. Всього на базарі було чотири входи-виходи: по одному на коротких сторонах, які працівники базару називали коротким А і коротким Б, і два по довгій стороні, яка тягнулася з протилежного до Інтернаціональної вулиці боку. Один вхід називали головний, тому, що він був найбільшим, а другий — м’ясним, бо поруч з ним стояв м’ясний павільйон.

Друзі забігли на ринок крізь короткий А, а показували їм на м’ясний вхід, що розташовувався по-діагоналі. Відстань між входами, яку треба було здолати, — метрів із вісімдесят, не менше, — це вам раз! Бігти треба серед прилавків, продавців, покупців, собак, ящиків, іншого, іншого й іншого, що, власне, й відрізняє базар від цивілізованого супермаркету, — це вам два. Зелена літня куртка, про яку встигли крикнути торгаші і яку треба було вишукувати в натовпі, — це вам три. Тож природно, що, коли детективи вискочили крізь м’ясний вихід на вулицю, там уже шульгою й не пахло. Повз вхід ішла молода пара з дитячим візком, і все. Миха підозріло зиркнув на молодого чоловіка: хлопець як хлопець… Акуратно підстрижений, а в Шульги довге волосся. Світла сорочка, а Шульга, як уже згадувалося, був у зеленій літній куртинці. Молода мама теж була поза підозрою.

Засмучений Миха плюнув на землю.

— Знову порожньо! Та що ж це таке! Він що, крізь землю провалюється?

— Не кажи… — погодився Льоха. — Не щастить то не щастить!

— Льохо, вже вівторок! Вівторок, розумієш! А в нас нічого! А Яниного батька в четвер до суду потягнуть! Трясця!

— Так… — скрушно зітхнув той. — Ситуація така собі! Ходімо звідси.

— Ходімо. Так не може бути, щоб ніякого виходу! Навіть якщо тебе з’їли, все одно в тебе є вихід… Має бути якась зачіпка, просто ми її не бачимо!

— Мало часу…

— Якщо ще касирок з торгового центру перевіряти, то точно не встигнемо! їх же там штук десять, і це в одну зміну. І всі — панночки на виданні! Якраз під нашу героїню… Що робити? Просто не збагну…

Щойно сіли за козлячий столик, як у Льохи задзвонив телефон. У слухавці почувся Настин голос:

— Льохо, ти далеко? — запитала сестра.

— Біля козлячого столика. А що?

— Та принтер щось комизиться… Наче фар6а скінчилася, а може, щось інше з ним… А мені друкувати треба.

— Зараз підійду… Там справді картридж вже на ладан дихав.

— Стривай-но… Картридж, кажеш? — перепитав Миха і занурив п’ятірню у волосся на потилиці.

— Михо, я зараз. П’ять хвилин…

Льоха втік, а Миха сидів і чухав потилицю: Фарба… Картридж… Хм…

Льоха не збрехав. Він і справді прибіг хвилин за п’ять. Миха на його повернення ніяк не відреагував: він був у глибокій задумі. Льохові довелося кілька разів смикнути його за плече, поки той отямився.

— Ватсоне, ти над чим замислився?

— Послухай, Льох, наша Горобинівка — не столиця ж, ге? Народу тут живе… Ну… Тисяч сорок.

— Ну, так… — Льоха ще нічого не розумів, але погодитись погодився. — А до чого тут…

— Стривай-но… Не збивай з думки… Як ти думаєш, скільки комп’ютерів у Горобинівці?

— Ну, ти й запитав… Та хто ж його