Читати книгу - "Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко"

- Авжеж!

Макс був приблизно мого ж віку, тому спілкуватись на «ти» - це було б нормально. Поки він переносив свою їжу та особисті речі, я трішки скуштувала картоплі фрі і зрозуміла, на скільки була голодною!

- Ну все, я тут і готовий слухати! - сказав він підбадьорюючи мене до розмови.

Я вирішила зі старту не розповідати усього того, що зі мною відбулося. Натомість спитала його що це за місто і чому тут усе в ретро-стилі? Він розповів, що тут усе так і є з моменту його народження. Було видно, що він відверто не розуміє, про що йдеться. Найдивнішим для мене було те, що місто це називалося Львів! Я знала Львів, але він зовсім не такий!

Поки ми спілкувалися, то встигли поїсти і я попросила офіціантку принести нам рахунки. Він, як справжній джентльмен, заплатив за мене, хоча я довго опиралася. Потім він запропонував мені прогулятися містом. І я зрозуміла, що це саме те, що я хотіла -прогулянка з людиною, яка добре орієнтується в ретро-Львові, з його історією і атмосферою.

Ми вийшли з кафе. Я обернулась, щоб прочитати його назву: «Elvis». Хм, символічно. Макс висунув пропозицію щодо прогулянки пішки. Ще раз хочу нагадати, що цей Львів - це не той Львів, до якого звикли українці. Він зовсім інший і саме тому в ньому є щось особливе. Тут усе має свій унікальний колорит і не варто дивуватися тому, що може бути трохи незвично або навіть несподівано. Цей Львів - це місце, де кожен крок відкриває нові горизонти і таємниці.

Ми знаходилися майже в центрі міста, до головної площі було хвилин десять пішки. За його словами, в центрі розташовувався великий центральний парк, музей, два театри, парк з невеличким озерцем, а також безліч кафешок і магазинів. Я із задоволенням погодилась йти пішки - це ж чудово! Можна було насолоджуватися прогулянкою, розглядаючи все навколо та розмовляючи з приємною людиною. Дорога до центру круто спускалася вниз і ми йшли по правій стороні. Тут стояли банки, державні установи та висотні житлові будинки. На перших поверхах цих будинків часто викупляли квартири і переробляли їх у затишні кафе, де можна було провести час в атмосфері старого міста. Ми проходили повз кілька вже функціонуючих магазинчиків: зоомагазин, антикваріат, сувенірний… З іншого боку дороги був навчальний заклад з кількома навчальними корпусами та житловими будинками. І так само, як і на нашому боці, на перших поверхах цих будинків розташовувалися аптеки, маленькі магазинчики, адвокатські контори, банки, салони краси, а навіть один стоматологічний кабінет! І все це було оформлено у вінтажно-американському стилі, який додавав місцю особливого шарму. Макс запропонував зайти у парк. Там було прохолодно. Там росли різні дерева: клени, каштани, ялинки, дуби, липи, горіхи, горобина. Вони були старими, могутніми, високими і чудово захищали від палючого літнього сонця. Також було багато кущів: калина, обліпиха, жасмин, бузок, шипшина. На клумбах розцвітали братики, волошки, барвінок, гладіолуси, ромашки, троянди різних відтінків, чорнобривці та інші. Усе потопало в зелені та кольорах. Тут було багато старовинних ліхтарів, лавочок, альтанок та фонтанів. Цей парк нагадував мені справжній Львів з його особливою атмосферою. Через увесь парк протікав досить широкий і швидкий струмок. Навколо нього росли верби, схилившись до води. Через струмок було кілька мостів, один з них називався «мостом Закоханих». Коли ми там стояли і дивились вниз на те, як тече вода, Макс запитав:

- Може розкажеш що з тобою трапилось? Чи це все ще секрет?

Я довго думала чи варто йому про це говорити, адже я його ледве знала! Хоча, в цілому, він викликав довіру, проте я знала, що люди можуть добре маскуватися. Зважуючи всі «за та проти», я все таки вирішила йому відкритися і повідала йому все те, що трапилось зі мною з того моменту, коли я прокинулась зранку вдома від звуку поліцейських сирен. Поки я говорила ми встигли обійти парк, з’їсти по два морозива та прогулятися по центральній площі міста. Хлопець дивувався від від почутого і видно було, що він напружено думає про те, що зі мною коїться і дуже хоче мені допомогти.

- А давай ми завтра сходимо до моєї подруги? Вона вміє розгадувати сни, розбирається в різних містичних штуках. Вона точно повинна щось підказати, - запропонував Макс.

- Нууу, давай, - погодилась я, хоча всередині почувалася трохи сумніваючись. Мені потрібно було зрозуміти, що відбувається зі мною, і я не могла залишити це без відповіді.

- Хочеш, я візьму таксі та відвезу тебе в готель? Або можеш поселитися у мене! Я живу з батьками, і в нас є кімната для гостей. Тобі там буде зручно, плюс безкоштовно. Моя мама класно готує і ти завжди будеш ситою. Живи у мене стільки, скільки тобі буде потрібно. Головне - розібратися з твоєю дивною ситуацією.

Я погодилася пожити у нього. Він узяв таксі і ми поїхали до нього додому, адже він жив майже на краю міста, далеко від центру. Його будиночок був одноповерховим, компактним і акуратним. Двір також був затишним, повним квітів, що створювало атмосферу тепла і спокою. «Мабуть у цьому місті традиція все густо засіювати різноманітними квітами» - подумала я. Макс постукав і двері відчинила його мама. Вона виглядала досить молодо і на перший погляд можна було подумати, що то його сестра. Хлопець їй пояснив усю ситуацію і вона відреагувала досить спокійно та звично.

- У Макса багато друзів і час від часу у нас хтось із них зупиняється пожити. Для нас це норма, тому - welcome! Мийте руки та ідіть на кухню їсти, - сказала мама.

Ми повечеряли смачно: картопля з курочкою, салат, печиво та чай. Я була втомлена, тому поросилась відвести мене у кімнату, щоб я відпочила. Макс показав мені де я буду жити, а ще показав де ванна та туалет.