Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

— Може, Бен хоче зафоловити тебе в «Інстаграмі»? — Емі глузливо посміхнулася Бену, накинула свій малий рюкзачок на плече й пішла слідом за Гретхен і Еллою. — Це справді суперкласний акаунт, називається grumpygretchen. Grumpygretchen пояснює, чому краще не носити жовтого, якщо ти блондинка, коли краще малювати ефектні стрілки на очах і як зробити мімімішне селфі з домашніми тваринками так, щоб вони не забрали всю увагу на себе.　

— Grittygretchen[11].

— Гретхен зупинилася, а Елла злісно блимнула очима на Емі. — Grittygretchen, і, як свідчить назва, йдеться про значно більше, ніж мейкап і моду. А саме — про справжню допомогу в житті. Як сміливій дівчині обійти життєві перешкоди.　

Це було як про мене сказано. Собача купка була життєвою перешкодою, яку я як смілива дівчина зараз повинна обійти.　

Я витягла білосніжну хусточку з нагрудної кишені піджака спантеличеного мсьє Роше, застрибнула задком на стійку і, проїхавшись по ній, зісковзнула з іншого боку.　

— Просто незамінна допомога в житті: як замаскувати занадто грубий ніс за допомогою темної пудри і єдиний справжній рецепт веселкових кексів у горнятках? — насміхалася Емі.　

— Ходімо, Гретхен. — Елла потягла свою кузину далі. — Емі просто заздрить. Як завжди.　

З математичною точністю я прошмигнула поперед них, впала на коліна біля колони і накинула нагрудну хусточку мсьє Роше на собачу купку. Розмір хусточки напрочуд точно збігся з розміром купки. Проте це виглядало дивно, так ніби вона витає над землею, як магічна.　

— Хух, — видала Гретхен. Звичайно, так голосно, як тільки могла.　

Емі, Елла, Медісон, Ґрейсі та їхня мама так само допитливо глянули на мене.　

— Перепрошую.　

Я намагалася затулити собою горбок із нагрудною хусточкою від їх поглядів.　

— Там була… е-ем… є невелика калюжа розтопленого снігу. Не дуже добре для підлоги. — Я мужньо схопила хусточку. У мене промайнула надія, що це, можливо, чийсь злий жарт із бутафорними собачими каками, приклеєними до підлоги, але воно виявилося м’якої — перепрошую за подробиці, і тут я мусила придушити свій блювотний рефлекс, — кремоподібної консистенції. Виявилось, там було занадто багато, щоб забрати все за одним разом, для цього мені знадобилось би дві чи навіть три хустинки. Або щось подібне, куди б я могла загорнути цю невимовно бридку гидотну субстанцію. На мить я закам’яніла від безпорадності.　

На моє превелике полегшення, жіноча частина Барнбруків продовжила свій рух до сходів. А старші Барнбруки відправилися до ліфта в супроводі Дратівливого Романа.　

Я опустила очі й затримала дихання, щоб залишитися непомітною, поки вони не пройдуть повз мене.　

Я сподівалась, що Роман Монфор поїде разом із ними на третій поверх і я матиму час, щоб привести тут усе до ладу.　

Піднявши погляд, я виявила, що маленька Ґрейсі, як на зло, не зрушила з місця.　

Напевно, це виглядало досить дивно: я стояла на колінах перед колоною, тримаючи руку над накритим хустинкою горбком, який був нібито розтопленим снігом. Мсьє Роше, що сидів у кімнаті консьєржа, теж мав здивоване обличчя.　

У тебе гарна сукня, — сказала Ґрейсі, і було дуже помітно, що вона намагалася сказати мені щось приємне. Може, їй було мене шкода. — Мені подобаються ґудзики й корона.　Дякую, мені вона теж подобається, — відповіла я. — А в тебе класна котяча шапка. Ці плюшеві вушка просто суперові. — І тут мені спала на думку відчайдушна ідея. — Скажи, Ґрейсі, ти б могла позичити мені свою шапку до завтра?　

У Ґрейсі від здивування розширилися очі.　

— Мене звати Фанні, — швидко додала я. — Працюю тут нянею, і я обіцяю тобі, що поверну твою шапку завтра. — Випрану і парфумовану. — Вона потрібна мені для дуже важливої місії.　

Ґрейсі не вагалася ані секунди.　

— Звичайно! — Вона зірвала шапку з голови і простягла мені. Тоді обернулася й побігла за всіма сходами нагору. Ах, коли б усі діти були такими простими й великодушними. Я дочекалася брязкання решітки ліфта, а тоді згорнула квапливо, не дивлячись (і не дихаючи носом!) собачу купку нагрудною хусточкою в шапку з котячими вушками. Це була клейка субстанція, але мої пальці дивом залишились чистими. На відміну від шапки Ґрейсі…　

— Що ти там таке робиш, Фанні Функе?　

Хтось постукав мене по плечу. Це був Дон, який, звісно, з’явився саме зараз, і, як завжди, наче з неба впав.　

— А на що схоже? — буркнула я.　

Дон схрестив на грудях руки.　

— Хм. Виглядає так, ніби ти кладеш у шапку, яку виманила в маленької дівчинки, якусь бридку коричневу масу. Розумна ідея, між іншим. Я б до такого не додумався. — Він тихо розсміявся.　

У мене закралася підозра, що він був тут і спостерігав за всім весь цей час. Я тоді точно була не єдиною, хто вмів добре ховатися.　

— Це ти… це твоя робота… ти маленький?.. — Я приголомшено дивилася на нього.　

— А ти справді кмітлива, Фанні Функе, з Ахіма біля Бремена, що кинула школу. — Дон вишкірився, але йому якось вдавалось виглядати водночас підступним і надзвичайно милим. — Овва! — сказав він так голосно, як навіть Гретхен не змогла б. І продовжив непритаманним йому, по-дитячому монотонним голосом: — А це хіба не улюблена шапка маленької Ґрейсі Барнбрук? Що ви з нею робите?　

— Я… та ти припиниш уже нарешті? — зашипіла я, та було вже запізно.　

— Що тут трапилося? — Роман Монфор великими кроками вийшов із-за колони. Він не поїхав із Барнбруками нагору.　

Це був кінець. Тепер було ясно, чия голова покотиться. І прямо під двері моїх батьків в Ахім біля Бремена, якраз на свято.　

Я підскочила і притиснула шапку з котячими вушками до себе.　

— Зовсім нічого, — випалила я.　

Роман Монфор дивився на мене прищуленими очима.　

— Ви одна з покоївок-помічниць панни Мюллер?　

— Ні. — Я важко ковтнула. Я тут практикантка на рік, хіба ви мене не пригадуєте? Ви мені у вересні тиснули руку, хотіла сказати я. Та Дон мене випередив.　

— Це шапка з котячими вушками Ґрейсі Барнбрук, — сказав він геть розгублено. — Пані запхала туди якусь дивну коричневу штуку. Для чого вона це зробила, дядьку Романе? Ґрейсі точно захоче її ще носити.　

— Що? Що за дивна коричнева штука? — На чолі Романа Монфора почала набрякати вена, якої всі боялися. Зблизька вона виглядала ще страшніше. Я помітила, що мої зуби почали цокотіти.　

— Дайте-но сюди, — гаркнув він мені.　

Я притиснула шапку до грудей.　

— Це… я можу пояснити, — белькотіла я. — Це Дон… — Та що ж зробило це підступне Бембі? Просто на зло комусь зібрав собачу купку, розмістив її у вестибюлі, щоб подивитися,