Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Одинадцять місяців тому.

3 червня Святославу зателефонував чоловік, представився Антоном та поцікавився, чи виїжджає він на виклики. Звучало недуже, але в «Джентльмен» така послуга була.

 - Для цього потрібно буде сплатити таксі в обидві сторони та внести подвоєну вартість за стрижку. 

– Без проблем – сказав чоловік, не вагаючись.

– Виклик? – запитав Степан, перегортаючи журнал. Він чекав постійного клієнта, який невдовзі мав з'явитися.

– А то ти не чув?

– Ну і початок місяця, з першого робочого дня – і вже на виїзд.

– Угу,  в травні жодного не було – мовив Святослав складаючи в шкіряну сумку потрібне знаряддя для роботи, починаючи від машинки для стрижки, коробок з фарбами та закінчуючи піною для гоління.

– Отож, а чому б тобі не запитувати відразу, яку саме послугу бажає клієнт? Тоді тобі б не треба було тягнути стільки речей.

 Степан знову перегорнув сторінку журналу.

– Наступного разу так і зроблю. Краще б викликав таксі, чим давав запізнілі поради, і поцікався чи вони виписують чеки.   

Їхати треба було у бізнес-центр «Парус». Святослав багато чув про його сучасність та розкіш, але досі не бував там. «Що ж, чудова нагода перевірить, чи справді все так круто, як кажуть», – подумав він, називаючи адресу таксисту.

Дорога зайняла лише вісім хвилин, якщо бути скрупульозним. І ось Святослав вже знаходився перед цим доволі високим вітрилом, тридцять три поверхи, звісно не вежі близнюки що зруйнували в Нью-Йорку, але теж видовище захоплююче. Настрій був такий же прекрасний та світлий як і погода. Розрахувавшись з таксистом і отримавши чек за поїздку, таксист відсалютував піднятою до гори рукою і помчав далі на виклик. «У чолов’яги теж чудовий настрій, тож чому б ним не ділитися з іншими» – міркував Святослав, радіючи. Життя увійшло у звичне русло, а відносини з Сонею стали ще теплішими й ближчими. Настільки, що, закінчивши роботу, власник перукарні вирішив заїхати до «КЮЗ» і вибрати каблучку, щоб у наступні вихідні зробити їй пропозицію руки та серця.

Прямуючи до входу в бізнес-центр, Святослав більше дивився під ноги, обминаючи перехожих. Антон запевнив, що чекатиме у фоє, тож причин для занепокоєння не було — розминутися вони точно не могли. Уздовж будівлі вишикувалися автомобілі співробітників «Парус» різних марок: блискучі «Mercedes-Benz», «Lexus» і «BMW» останніх моделей. Але Святослав, зі шкіряною сумкою в руці, навіть краєм ока не захотів глянути на них. Він просто почував себе щасливим.

Пройшовши через двері, що обертаються, Святослав відразу відчув прохолоду кондиціонерів, що панувала в будівлі. Все навколо блищало від старанно натертої кахлі — прибиральникам тут було непросто підтримувати ідеальну чистоту. Біля електронної пропускної системи стояли зручні дивани для очікування, а поряд була стійка ресепшена. Святослав навіть не встиг підійти та повідомити про своє прибуття, як чоловік у білій сорочці гукнув його.

– Ви, певно, Святослав? – він стояв з протилежного боку пропускної системи.

– Саме так.

– Вітаю, я Антон.

Після швидкого рукостискання Антон приклав свою картку до монітора турнікета та повідомив жінці на ресепшені про візитера. Та лише байдуже кивнула – головне, що чоловік не намагався потрапити до бізнес-центру без супроводу чи дозволу. Решта її не цікавила.

– Гостьової картки я не виписуватиму, – сухо попередила вона.

Антон повів Святослава до ліфтів, і той, крокуючи по дзеркальному кахлю з витонченими візерунками, не міг позбутися думки, наскільки дивним виглядає цей виклик. Хтось вирішив скористатися послугами перукаря просто на робочому місці? Звісно, це явно не звичайний працівник середньої ланки, а якийсь директор чи власник компанії. Але навіть розуміючи це, Святослав все одно відчував певну неприродність ситуації.

Ідучи за Антоном, він розглядав фоє: автомати з водою, печивом, шоколадом, банкомати й платіжні термінали. Його погляд зупинився на автоматі «Coca-Cola», а тоді – світ навколо раптово змінився. Розсувні двері ліфта заіскрили так, ніби відбивали пекуче сонце, кахель під ногами набув жовтуватого відтінку, а візерунки стали немов вирізьбленими. Автомат із напоями засвітився їдким червоним.

– Усе гаразд? – стурбовано спитав Антон.

«Трясця, ні!», – хотілося вигукнути Святославу, але він стримався.

– Звісно, просто дещо згадав.

– Сподіваюся, ви нічого не забули? Мій начальник дуже поспішає, – додав Антон, натискаючи кнопку виклику ліфта.

– Усе, що потрібно, зі мною, – Святослав вказав на свою шкіряну сумку.

– Чудово. Тоді прошу, – Антон жестом запросив його зайти до ліфта.

Святослав зайшов, намагаючись приховати, як спітнів від хвилювання. Але тут трапилася несподіванка: в останню мить до кабінки вскочила молода жінка в золотистому сарафані. Колір розкішного вбрання аж різонув по зіницях.

– Дякую, що зачекали, – весело кинула вона, хоч ніхто й не чекав.

«Тільки б не їхати так високо», – подумки благав Святослав. Він уже вирішив, що щойно вийдуть на потрібному поверсі, попросить знайти вбиральню, аби зібратися. Поглянув на кнопку, яку натиснула жінка – дев’ятий поверх. Потім подивився на Антона, що простягнув руку до кнопки двадцять третього поверху. «Аж двадцять третій», – обурювався перукар.

Кабінка рушила вгору. Піт під футболкою до низу, хоча в ліфті було прохолодно, а кондиціонер приємно дмухав у лице. Звідки тоді він взявся «Із очей!» – гірко та іронічно подумав Святослав, намагаючись приховати свій стан.

Яскраве світло денної лампи разом із золотавим сарафаном не давало спокою, змушуючи Святослава примружуватися. Це нагадувало той перший раз, коли вони з Сонею йшли на концерт. Усередині все клекотіло, немов холодні й теплі течії, що, зіштовхуючись в океані, створюють вир. Чому це знову повернулося? Невже я хворий? Чому я досі не пішов до лікаря? Невже осліпну?