Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Я сиділа на лавці під деревом, допивала чай із термокухля. Сонце ще тільки піднімалося над соснами, повітря було свіже, але в голові вже вирувало — що, як, куди, кого вести, кого шукати… Звичайний ранок, коротше. 

— Ну що, сирники? — почула я знайомий голос. 

— Сирники — вогонь, — усміхнулась я, коли поряд впала Іра з пляшкою води. — Можу навіть пробачити тобі, що втягнула нас у конкурс краси. 

— Після вчорашньої дискотеки це взагалі легкий режим. І до речі... — Іра глянула на мене якось хитро. — Ти світишся. 

— Та ну, — я відвела погляд. Але всередині щось таки ворухнулось. 

— Ну-ну. Я бачила, як ти дивилась на нього під час сніданку. І як він дивився на тебе. Не соромся, це мило. 

Я зітхнула, ховаючи посмішку в кухоль. 

— Просто… з ним якось інакше. Він не грає ролі. Не вдає з себе героя. Він… справжній. 

— От-от, — закивала Іра. — І це тобі після Антона. Вітаю в реальності. 

Я вже відкрила рота, щоб щось їй відповісти, але екран телефону засвітився. Антон. 

Застигла. Ніби хтось пальцем по спині провів. 

— Знову він? — Іра одразу помітила. 

— Угу… — зітхнула я. — Вже п’ятий раз за два дні. 

— То не бери. 

— Якщо не візьму — буде ще гірше. 

Провела пальцем по екрану. 

— Алло? 

— Привіт, — його голос. Той самий спокійний, яким він завжди прикриває, коли щось задумав. — Як ти? 

— Все добре, Антоне. 

— Я просто… думав про тебе. Дуже скучив. 

— Угу. 

— Ти ще злишся через ту фотку? Це все не так, як здається. То просто знайома. 

— Вона тобі сиділа на колінах. 

— Міла, ти ж знаєш, як буває. Всі п’яненькі були… Я ж не винен, що хтось фоткає без попередження. 

— Ага, — відповіла я сухо. — І з очей не сходить, який ти “невинний”. 

— Я змінююсь, чесно. Я нову роботу шукаю. Хочу почати все з нуля. 

Я мовчала. Ці слова — ніби заїжджена пластинка. Я чула їх стільки разів, що вони втратили вагу. Особливо після того вечора, коли він розбив мій телефон об стіл. Тільки тому, що я не одразу відповіла. 

— І, слухай, — долинуло з трубки. — Ти ні з ким не зустрічаєшся, правда? 

— Навіщо питаєш? 

— Просто не хочу, щоб якась випадковість зіпсувала нам усе. Ти ж знаєш, я досі думаю про тебе. 

В голові виникло чітке зображення: він сидить на балконі, затягується димом із самокрутки. Очі — каламутні. А потім — або мовчить годинами, або звинувачує мене в усьому на світі. 

Я натиснула «завершити виклик». Без жодного слова. 

— І що він хотів? — обережно спитала Іра. 

— Те саме. Поговорити. Прикидається, що не знає, хто та дівчина. 

— І ти повірила? 

Я вдихнула глибше, аж донизу. 

— Знаєш… я більше не вірю. Просто не хочу мати з ним нічого спільного. Особливо після того, як дізналась, що він… ну, проблеми має. Справжні. 

Іра кивнула. Не допитувалась. І я була їй за це вдячна. 

— Але все буде ок, — додала я. — Бо вперше за довгий час... я не сама в цьому всьому. 

Іра обняла мене однією рукою. 

— А я завжди поруч. Але якщо що — Артем вміє ставити блок. Одним рухом. Хочеш, натравлю? 

Я розсміялася. І знову відчула — я на правильному шляху.