Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Після дзвінка я ще довго сиділа на лавці біля корпусу. Сонце вже сідало, кидаючи м’яке світло крізь сосни, а повітря було тихе-тихе — наче сама природа дозволила мені на мить зупинитись. 

Телефон лежав у мене на колінах. Чорний екран мовчав, але в голові ще лунали його слова. “Ти ж знаєш, я досі думаю про тебе.” І що з того? Хіба цього достатньо? 

Я поклала долоню на груди. Колись після таких розмов усе всередині ламалося. Моє серце благало пробачити, виправдати, знову повірити. Але тепер… тепер усе було інакше. 

Я не почувалась винною. Не почувалась зобов’язаною. І, найголовніше, не почувалась більше потрібною йому — не по-справжньому. І це, як не дивно, не боліло. 

В голові з’явилась така проста думка, така тиха, що здавалася молитвою: я маю право на спокій. 

На життя без маніпуляцій. Без вибачень без дій. Без людей, яким потрібно, щоб я була іншою. 

Я відкрила телефон. Пальці рухались майже самі — налаштування, контакти, його номер. Палець завис на мить над кнопкою “Заблокувати”. А потім натиснув. 

Все. 

Це і є межа. 

І вперше за довгий час я не заплакала. Навпаки — стало так легко дихати, що я навіть посміхнулась. 

Так, я справді на правильному шляху.