Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Ніч була підозріло тихою. Така тиша, що не заспокоює, а насторожує. Я тримала ліхтарик, ковзаючи світлом по дверях і вікнах. Усе зачинено, кімнати темні — здавалось би, всі сплять. Але щось у повітрі було не те. 

— Міл, йди сюди, — пошепки гукнула Ліза, виглядаючи з-за рогу. — З Розою щось побачили. 

Ми підійшли до одного з вікон. І все стало зрозуміло за секунду. Сітка знята. Під вікном — коробка, явно не випадкова. І запах. Такий, що одразу повертає у спогади з під’їзду багатоповерхівки — різкий, важкий, сигаретний. 

— Справді? — Іра ледь стримувала злість. — По тринадцять років, а вже підпільний “вихід у ніч”? 

Під дверима однієї з кімнат ми почули приглушений сміх. Потім ще один малий прослизнув назад у ліжко — так тихо, ніби міг стати невидимим. 

— Ану, всім встати! — гримнула Роза, заходячи в кімнату. — Ви що, зовсім глузду позбулись? Де ви взяли ці сигарети? 

Мовчанка. Очі в підлогу. Потім один з них пробурмотів: 

— Нам передали в пакунку. Ми просто… хотіли спробувати. 

Просто. У цьому слові стільки дитячої наївності й водночас — перший крок у напрямку, де все зовсім не просто.

***

Ранок почався з гучної наради в кабінеті директорки. Ми стояли осторонь, а винуватці — мовчазні, понурі — по інший бік. Я вже знала цей сценарій. Але цього разу настрій у кабінеті був особливий — нервовий, як натягнута струна. 

— Ви мали контролювати! — різко кинула директорка. — Якби хтось випав із вікна — хто б відповідав? 

Я зробила крок уперед і спокійно, але твердо сказала: 

— Ми обходили кожні двадцять хвилин. Але це діти, не солдати. Вони перевіряють межі. Але ми вчасно помітили, зреагували. Вони в безпеці. 

Мовчанка. Потім вона зітхнула — довго й глибоко. І я зрозуміла: все, ми вирівняли ситуацію. 

— Добре. Проведіть із ними роз’яснення. І запам’ятайте: з цього дня — вікна під замок після 23:00. Без винятків. 

— Так, — відповіли ми хором. 

Коли всі розійшлися, я подивилась на Іру. Вона лише покрутила очима й прошепотіла: 

— Це табір, кажеш? Дружба, пісні біля вогнища? 

— Це спецоперація, — видихнула я. 

І ми засміялися. Бо навіть у напрузі цього дня залишалась одна річ, яка тримала нас на плаву: ми — команда.