Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Пляж сьогодні жив своїм життям — шумним, яскравим, трохи хаотичним. М’яч літав туди-сюди, нібито мав свою волю. Хтось кричав “Обережно!”, хтось кричав просто так, від радості. Діти будували замки з піску, борсались у воді, знімали відео для TikTok, а я з посмішкою спостерігала, як Іра в третє мчить за кремом від сонця. 

— Розо, ти серйозно фарбуєш губи на пляжі? — засміялась я, побачивши, як вона дістає дзеркальце й блиск. 

— А раптом зараз приїде телебачення? — кліпнула вона очима. — Я маю бути готова. 

— У купальнику з пінгвінами й з піском у вухах, — буркнула Ліза. — Точно знімуть у вечірніх новинах. 

І саме в той момент я відчула на собі погляд. Знайомий. Теплий. Обернулась — Дамір. У темних окулярах, із рушником через плече й... морозивом. Вже й не дивно. 

— Хочеш? — простягнув він мені рожевий стаканчик. 

— Це підкуп? — примружилась я, але взяла. Шоколадне. Як він здогадався? 

— Ти вчора дивилась на нього у морозильнику десь п’ять секунд, — знизав плечима. — А я спостережливий. 

— У тебе завжди є під рукою щось смачне й правильна репліка. Це талант? 

— Це стратегія, — підморгнув. 

Ми пішли вздовж берега. Вода облизувала ноги — приємно, прохолодно. Усе в мені повільно розслаблялось. 

— Не надто перелякалась тієї історії з вікнами? — спитав він. 

— Більше злякалась, що не встигну виспатись перед пляжем, — пожартувала я. 

— О, значить, все гаразд. Сон — це святе. 

— Особливо, коли поруч тридцять дітей, що не втомлюються взагалі ніколи. 

— Думаю, ти б і з дорослими впоралась, — кинув він спокійно, але в його очах щось змінилось. Стало глибше. Справжніше. 

Я встигла відчути, як щось м’яке, приємне пробігає по спині, коли почула за спиною голос Іри: 

— Ой, та ви тут як у романтичній комедії! Ще трохи — і йду шукати фату! 

— Іро! — я закотила очі, намагаючись не засміятись. 

— Я лише шукала крем, — знизала плечима. — А знайшла любов. 

— Та ну тебе… 

— До речі, — вона глянула на Даміра, — вона обирає шоколадне тільки для обраних. Так що, тримайся. 

— Я вже зрозумів, — всміхнувся він. — Схоже, мені пощастило. 

Іра задоволено пішла, але не встигла й відійти, як до нас підскочив малий, років дванадцяти, і вистрілив: 

— Ми з хлопцями думаємо, що ви пара. Бо ви так дивитесь одне на одного — як у мультиках! 

— Що?! — я аж захлинулась сміхом, а Дамір кашлянув і відвернувся, аби не зареготати вголос. 

— Ну добре, — пробурмотіла я, — добре, що ми хоч у мультику, а не в реальному житті. 

— А хто сказав, що мультики — не справжні? — відповів він тихо. — Вони просто трохи красивіші. 

І я вже нічого не сказала. Бо правду часом краще не перебивати словами.