Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Ранок почався дивно. Не так, як завжди. Без сміху з коридору, без гупання дверей і босих ніг по сходах. Було тихо. Надто тихо. І хоч у повітрі витав знайомий аромат кави, щось всередині мене вже попереджало — щось не так. 

Я стояла біля вікна кімнати вихователів, дивилася, як ранкове сонце розливається по піску. Це мало би заспокоювати. Але замість того — у грудях холодно. Знайоме передчуття, як перед грозою. 

— Хто знову вкрав мої сандалі?! — пролунало з коридору обурене Розине. 

— Це вже не крадіжка, а рецидив, — почула я Іру. 

Я посміхнулась. І все ж… не могла позбутися тривоги. 

Рух внизу наростав. Діти прокидались, хтось сміявся, хтось сварився, біг до їдальні. Усе, як завжди. Усе, крім мого відчуття, що зараз щось станеться. 

— Міло, — Ліза просунулась у двері. В руках — телефон. — Подивись на це. 

На екрані — сторіс однієї з дівчат. Ранковий краєвид. Потім — камера ковзає вниз. І завмирає на двох фігурах біля корпусу. Один передає іншому щось, схоже на пакунок. 

— Це сьогодні? 

— П’ята ранку, — відповіла Ліза. — І, здається, це ті самі, що хотіли вилазити через вікно. 

У мене раптом зник присмак кави в роті. Тільки стислись губи. 

Ми ще не встигли обговорити, як діяти, як усе ніби й стало на місця: сонце, пляж, дитячий сміх. Ліза з Розою влаштовували конкурс піщаних замків, Іра запускала плейлист, Артем десь поруч уже веселив медсестру, а Дамір перекидався м’ячем із меншими. І я майже розслабилась. 

Аж поки в кишені не завібрував телефон. 

“Хто це на фото?!”
“Це вже у чаті класу! Нам скинули батьки!” 

Я відкрила груповий чат — і серце провалилось. 

На фото — ті ж двоє хлопців. І те, що в руках одного з них — точно не просто пакунок. І, чорт забирай, знімок зроблено зсередини корпусу. 

— Це… — тільки й видихнула я. 

— Я знаю, — Іра вже стояла поруч. — Наші. І той ідіот Сергій сам це виклав. “По приколу”. 

А потім — виклик до директора. І вже за кілька хвилин ми сиділи в її кабінеті. 

— Ситуація дуже серйозна, — тихо сказала вона. І це “тихо” було страшніше за крик. — Ми могли втратити ліцензію. Батьки лютують. 

— Ми чергували, — почала Ліза. — Вони спали... 

— Ви так думали, — обірвав її Микола, заступник. — А потім — одне фото. І воно вже в кожному батьківському чаті. 

Я мовчала. У мені клекотало. Суміш провини, злості на себе і… сорому. 

— Ми вас не звільнимо, — нарешті сказала директорка. — Але це останній шанс. Ви пишете пояснення. І після обіду проводите серйозну розмову з усіма старшими дітьми. Без викрутасів. 

— Так, — відповіли ми. 

Коли ми вийшли з кабінету, Ліза зітхнула: 

— Я думала, нічна зміна — найстрашніше. 

— Це ще вилізе боком, — буркнула Іра. — Але добре, що залишились. 

Я не сказала нічого. Лише дивилась у вікно. 

Десь там, за деревами, був пляж, де сміялись діти. А всередині мене вже не було тривоги — була рішучість. Ми не здамося. Я не здамся. Тепер просто треба бути уважнішою. Сильнішою. 

І не втратити довіру.