Читати книгу - "Українська міфологія"

виведе мене. І ото був там такий якийсь рів глибокий, а той ліс такий високий! І думаю, шо тут такого ліса нема. І почала я якось вже так Богу молитися, та й думаю, вже куди кінь виведе, там і поїду. А то було якось вже коло години дванадцятої, коли я дивлюся, шо вже наше село, вже світло світиться — таки кінь привів додому. А як би була я без того коня, то не знаю, шо би зі мною було, бо я тоді не знала, де я і шо я тут роблю. Так отой блуд — то коли людині видається все дуже змінене. От буває, шо прийдеш до сво[є]ї хати і хати не впізнаєш. Шо воно то так робе, я не знаю. Ну тоже, напевно, якийсь злий дух. То ж не Бог таке робить, а точно якийсь злий дух».[188]

— «Отаке буває, шо може [в]чепитися така мана — то блуд. Отак йдеш, і тебе [в]чепиться блуд, то будеш так ходити і не будеш знати де йти. Але як [в]чепиться блуд, то нігде не йди, сядь на тому місці. Колись мій батько з мамою казали, шо їздили до ліса вночи — колись не можна було ліса так взяти, а можна було хіба вкрасти — і виїхали вони обоє в поле, там, де тепер ліс, та й чепився блуд, чорт. І така якась гора мамі видалася, і кричить вона до батька: «Шо ти робиш? Куди ти їдеш? Наверни коні!» А батько мамі й каже: «Не чіпай коней, вони розумні і знають, куди їдуть, — вони нас вивезуть». І так вони їхали довго, а коли розвиднілося трохи, то вже побачили, шо то та сама дорога правильна, по якій вони їдут. І тоді батько каже до матері: «От бачиш, блуд до нас чепився, а коней він не рухав, ото вони нас і вивезли. Добре, шо ми їх не рухали». Отакі вони, ті коні, дуже розумні, бо як десь шось нечисте, чи блуд, чи чорт якийсь, то вони зразу його чують і зразу храплять».[189]

— «Знаю, що одна жінка пішла на цвинтар… А говорили, що на цвинтарі… а на цвинтарі все є роздоріжжі… і після заходу сонці, люди старі казали, шо на цвинтарі не можна ходити. А вона сибі пішла, і ходила, і взєв сі її блуд. І вона до ранку ходила помежó гроби. І потом… так, шо шось помішало сі в голові. Се таке було».[190]

— «Колись мої мама росказували, то в Граді, там аж туди такий ліс є, і там такий хутір, Града звецця. То колись вони там ходили, і кажуть, блуд вчепився, і кажуть, іду я, і мені показався такий гóрод, такі великі дома, я аж злякалась, каже. Де я? Куди я попала? Іде, каже, напроті мене жінка така, шо я її й не бачила і не знаю. Та я, каже, питаюся теї жінки, де я. Ну і як мама вже спитали теї жінки де вони, топіро їм в очах розвиднилося, і вони побачили, шо то своя людина і вони у Граді».[191]

— «Блуд то в лісі є. То є такі місця, шо мож[на] заблудити, шо вас буде водити кругóм, в корчє однó. Попáдете на таке місце, чи то є така година. Знаю, шо я живу отут вже сорок років, та й ліс знаю воде. Тото ходив по гриби, і як зачєв ходити по гриби, і думаю, пройду онтуда. Вже дивлюсі, просіка є, і зараз буде кóпанка, як в нас називают, дорога. Всьо, лишилосі тридцікь метрів, ну, може, пітдисєкь… А мені стала вíверкь — смерека гнила впала — треба її обійти. Як її обійшов, як зачєло — там ще одна, а там ще одна… Обернувсі і прийшов знов на то самé місце, відки я війшов. Що я, дурний? Та я вже тут хóджу, та я і берези рубав, я вже тут сорок років та й майжé кождий день. Знов вертаюсь. Ага, там бýли вівертó… пішов туда… оп’ять віходжу. Знов нема. Знову зачєв обходóти віверть — знов на то місце… Ще м третий раз попробував. І так третий раз всі їдно завернуло мене на то самé місце. Я плюнув і вже більш не збиравсь туда йти… Шоб відчепивсь блуд, треба мати свічене шось на сóбі. Áбо шєпку. Я от кажну шєпку йду, як свє́тіт воду чи на Великдень паскó свєтіт… кажна шєпка в мене свічéна. А я без шєпки не хóджу, я все в шєпці, так шо… Ну і всьо їдно найшло мене. Ну вже не так. Завернуло, і раз, другий, третий завернуло тáкой, і всьо».[192]

— «Я сама пам’ятаю, я ше мала була, ми пішли в ліс на гриби, ще ота ця Фунійова баба з нами, нас було дітей там, знаю, зо п’єтеро. Ну і ми ходимо і ходимо, а гриби такі, шо ну, такі гриби — а не маєш вже, в шо брати. А потім баба каже: «Діточки, ставайте на коліна всі, молимсі, аби Бог нас звідси виратував». Ми стали, баба молитьсі, та й ми з бабов, а потім баба взяла і каже: «Діточки, вивертайте, вивертайте на собі сукеночку, сорочку, аби ми вийшли відси». Ми все сі сміяли з тої баби, ну а потому якось ми війшли, я знаю. [Вивертали одяг,] аби той блудник сі відвернув».[193]

— «І я блудив: міні село сі оказало, де ліс, а ліс, там де село. І так я дійшов до одної хати, і там та жінка ввиділа, жи я маю блуд, і звела мене в село, а там був такий пóтік, таке жéрло, і кадуб стояв, жи люди худобу напоюють, і вона сказала до мене: «Умийсі тов водов». Я умивсі. Вона взяла, мене зáпасков повтирала, і я: «Йо-йо-йой, бабцю, я вже знаю, де я є». — «Ну, — каже, — йди».[194]

Вихор, буревій, градобій

Одними із проявів чорта вважають вихор. Трапляються специфічні назви чорта-вихору — вихрéнник, крутíль, крýтило, чи крýтало, крýча, завíйниця. Стосовно вихору типовими є твердження, що то «зла сіла», «нечиста сила крутить», «чортяка крутить», «чортова жилка крутить», «чорт зривається», «чорт гуляє», «дідько гуляє», «чорт женицца».

Доволі оригінальне пояснення природи вихору говорить, що це чорт з одним крилом: «Як по вулиці крутився віхор, то казали, шо то диявол, бо