Читати книгу - "Орда з мороку, Катя Губська"

Штиль перед бурею

Корабель, що прийшов їм на допомогу, мав вигляд, який не забудеш — "Чорний Грив", темний галеон з обшарпаними, але міцними вітрилами та щоглами, поцяткованими старими шрамами боїв. На носі був вирізьблений вовк, чия паща виривалась вперед, немов провісник бунту. Борти прикрашали залізні заклепки, а біля стерна виднілось старе, проте добре доглянуте руків’я баллісти.

На кормі, в оточенні матросів, стояв капітан Ранмар Елстейн — високий, з осоковим волоссям, що вже починало сріблитися біля скронь. Його очі були кольору міді — глибокі, уважні, з тінню втоми, яку не змогли сховати ні суворість обличчя, ні впевнена постава. Вуса і коротка борода додавали йому рис давнього вояка, який бачив і смерть, і зраду, і перемогу. На шиї висів амулет із фрагментом коралу — пам’ять про загублений острів, куди Ранмар колись не встиг.

У кают-компанії "Чорного Грива", що більше нагадувала фортецю, ніж морське приміщення, Ейрін сидів поряд із ним, тримаючи в руках стакан гарячого рому. Кайла, загорнута в плащ, стояла осторонь, уважно слухаючи. Картан та Джейн тихо перемовлялись біля дверей.

— Як ти нас знайшов? — запитав Ейрін, все ще не вірячи очам.

Ранмар втягнув повітря, ніби збираючись з духом.

— На півдні, біля Затонулого Зірця, ми зіштовхнулись із вартовими Орди. Вони щось шукали серед уламків... щось давнє. Один з них заговорив до мене мовою Тіней. Я ледве вирвався. Тоді й дізнався, що ти теж вийшов на слід Перлини.

— Значить, вони вже були на нашому шляху, — пробурмотіла Кайла.

Ранмар кивнув.

— Я пішов через північні течії, щоб обійти Орду, але почув заклик з вітру. Можеш вважати це магією чи інстинктом, але я знав, що ти будеш у біді. Ми змінили курс... і тепер я тут.

Ейрін усміхнувся крізь втому.

— Усе ще слухаєш голоси моря?

— Голоси не зникли. Вони стали гучніші, Ейріне. Море змінилося. І воно кличе не лише нас. Я боюся, що Перлина більше не просто артефакт. Вона — двері.

— І ми вже на порозі, — сказала Кайла тихо.

Ранмар перевів на неї погляд, м’яко, з повагою.

— Ти — та, кого вони називають Ка’і Лаерін, хіба не так?

— Так, — кивнула вона. — Але це ім’я більше не визначає мене. Я — частина цього шляху. І ми мусимо дістатись до останнього фрагмента Серцевини.

Ранмар схилив голову.

— Так. Отой головний між Тінями казав щось про… затоку…

Ейрін напружився. Його очі потемніли, наче розум сам повернувся в холод тієї ночі.

— Безмовна Затока.

Ранмар кивнув.

— Саме так. Кажуть, там зібрались уламки давно загиблих кораблів. І щось їх тримає. Можливо — уламок Перлини.

Кайла стиснула кулак.

— Це наш наступний крок.

Але Ейрін мовчав. Думка дозрівала.

— Це може бути пастка, — нарешті сказав він. — Я чув ім’я… Марел’Кур. Він той, хто тягне нитки в Орді. Вони слухають На’Ворела, темного чаклуна, але На’Ворел лише голос. А голос має господаря.

Картан похмуро буркнув:

— Марел’Кур… Сам туман і тінь.

Ейрін кивнув:

— Він не просто воєначальник. Він стратег. І ця затока — не просто місце. Це виклик. Він хоче зустрічі. Але не для перемовин. Для полювання.

На мить усі змовкли. Штиль після шторму здавався хибним. А море за бортом повільно густішало, мов чекало команди.

Ранмар поставив стакан, в його очах промайнула іскра старої рішучості.

— Тоді ходімо. Але не як здобич — як ті, хто самі вирішують, що буде далі.

Ейрін усміхнувся. Тихо. Без тріумфу. Як воїн, що йде в бій не заради слави, а тому що іншого шляху нема.

— До Затоки, — сказав він. — І до тіні, що в ній ховається.