Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

Мені потрібен час, щоб прийти до тями. Я опускаюсь на стілець і закриваю обличчя руками, намагаючись заспокоїти дихання. Сабріна, зберись. Зараз не час панікувати.

Першою думкою, що б'є набатом у голові: "Це кінець моєї кар'єри". Другою, ще жахливішою: "А що, якщо хтось бачив?" Третьою, яка змушує серце робити кульбіти: "Чому я не відштовхнула його відразу?"

Як би я не зневажала себе в цю мить, маю зізнатися: поцілунок тривав довше, ніж мав би. Набагато довше. І в цьому тільки моя провина.

Дзвінок мобільного повертає мене до реальності. Кіра. Ну звісно, вона має дивовижне відчуття часу.

— Привіт, — мій голос звучить хрипко, наче я щойно прокинулася.

— Сабріно, що сталось? — миттєво реагує подруга. — У тебе такий голос, ніби ти... чекай, ти плакала?

— Ні, я... — затинаюсь, — все нормально. Просто важкий день.

— Не бреши мені, я тебе надто добре знаю. Щось трапилось. Давай зустрінемося сьогодні?

Мовчки зітхаю, відчуваючи вдячність за її турботу, але зараз мені потрібен час побути наодинці.

— Вибач, не сьогодні. Мені треба все обдумати.

— Гаразд, але завтра я від тебе не відчеплюся, доки не розкажеш усе. І якщо хтось образив мою найкращу подругу, я особисто відірву йому голову.

Завершивши розмову, знову поринаю в думки. Зараз потрібно зосередитися на найнагальнішому: як мені поводитися з Назаром далі? Що робити з цією ситуацією?

Одне я знаю напевно: це більше ніколи не повториться. Я не можу дозволити собі перетнути цю межу. Якщо він спробує знову — я подам офіційну скаргу. Повідомлю кафедру. Що завгодно, але я мушу зупинити це зараз.

Піднімаюся, збираю свої речі й вирішую поїхати додому раніше. Сьогодні я більше не здатна ні на що продуктивне. Може, гаряча ванна і склянка вина допоможуть мені заспокоїтися й подивитися на ситуацію збоку.

Уже сидячи в таксі, я розумію, що моє рішення втекти — це слабкість. Я не можу просто сховатися від проблеми. Але сьогодні... сьогодні мені просто потрібен перепочинок від усього, що сталося.

Дома я скидаю туфлі, навіть не ставлячи їх акуратно, як зазвичай. Рухи автоматичні: увімкнути чайник, дістати вино з шафи, налаштувати температуру води у ванній. Роблю все, щоб зайняти руки і не думати.

Але думки все одно приходять. Вони завжди приходять.

Сідаю на край ванни і дивлюся, як набирається вода. Що я відчуваю? Сором? Гнів? Збентеження? Все одразу?

Найстрашніше — це усвідомлювати, що частина мене відчула... щось. Щось, чого я не повинна була відчувати. Іскру, електрику. Секундне вагання перед тим, як відштовхнути.

— Ні, — кажу я вголос, ніби заперечуючи власні думки. — Це неправильно. Це професійна катастрофа.

Я повільно опускаюсь у гарячу воду, відчуваючи, як тепло поступово проникає в кожну клітину мого втомленого тіла.

Напруга, що сковувала мої м'язи протягом цього божевільного дня, потроху відступає, розчиняючись у запашній піні. Але мій розум, на жаль, не знаходить такого ж полегшення.

Він продовжує працювати на максимальних обертах, невпинно аналізуючи кожну деталь того, що сталося, перебираючи всі можливі варіанти розвитку подій і відчайдушно шукаючи вихід із цієї неймовірно складної ситуації.

Думки виринають одна за одною, не даючи спокою. Якщо я все ж наважусь і подам офіційну скаргу на Назара... Наслідки неминучі та жахливі.

Його батько – людина з безмежним впливом – без жодних сумнівів знищить мене і професійно, і репутаційно. Це настільки очевидно, що навіть не потребує доказів. Але з іншого боку, якщо я вирішу замовчати цей інцидент, просто зробити вигляд, що нічого не сталося... Чи не буде це сприйнято ним як мовчазна згода? Як негласний дозвіл? Як запрошення для повторення подібної поведінки, можливо, навіть із більш серйозними наслідками для нас обох?

Я майже не скиглю, швидко витираюсь рушником і виходжу з ванної. Бокал червоного міняю на велику чашку квіткового чаю — просто зараз мені потрібна ясність розуму, а не затуманення.

Вмощуюсь перед телевізором, вмикаю якусь безглузду кулінарну передачу. Лише б чути голоси, лише б не тиша, яка змушує думати. Але розум не обдуриш — я буквально відчуваю чужий присмак на губах. Кусаю їх, ніби намагаючись фізичним болем витіснити це відчуття.

Його хочеться чимось заглушити. Чимось змити. Між ковтками гарячого чаю я відчуваю, як аромат жасмину і меду повільно витісняє ту солодкавість, яка залишилась після Назара. Мені потрібно відтерти цей спогад, змусити своє тіло забути цей дотик, подих…

Чай пече язик — і добре. Може, цей біль допоможе мені повернутися до реальності, до тієї Сабріни, яка ніколи б не дозволила собі подібної слабкості. Тієї впевненої жінки, якою я себе завжди вважала. Чи була я нею насправді, чи лише вміло награвала роль?

Гашу світло і вирішую лягти в ліжко раніше. Хоча сон — це останнє, на що я можу розраховувати. Моє тіло лежить нерухомо, але думки розривають голову, несуться зі швидкістю урагану.

Я перебираю один варіант за іншим. Звинуватити його? Проігнорувати? Поговорити віч-на-віч? Кожен сценарій веде до нової катастрофи. Один гірший за інший.

Хвилини перетворюються на години. Я крутуся з боку на бік, але спокій не приходить. Десь за вікном з'являється світанок, коли мої повіки нарешті важчають. Навіть не пам'ятаю, коли заснула.

Мені сниться конференц-зал. Всі мовчки дивляться на мене. Я намагаюся говорити, але голос не слухається. Потім бачу Назара. Він підходить ближче, і я не можу поворухнутись...

Прокидаюсь різко, немов від поштовху. Власний крик ще відлунює в кімнаті. На годиннику майже шоста, за вікном тільки починає світати. Серце калатає так несамовито, що, здається, його стукіт чути навіть крізь ковдру. Проте, глибоко вдихнувши, помічаю: щось змінилося. Нічна паніка поступово відступає. Туман у думках розсіюється, даючи місце ясності.

Вранці справді приходять інші думки. Ясніші, спокійніші. Чіткіше бачу свої межі. Я не дозволю нікому вирішувати мою долю. Ні Назару, ні його батькові. Я знайду рішення. Не сьогодні, можливо, не завтра. Але знайду.