Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

Ранок неодмінно приносить нові турботи. Я йду на роботу раніше, ніби сподіваючись, що порожній інститут поверне мені впевненість. Повторюю собі ніби мантру: "Професіоналізм, дистанція, спокій. Професіоналізм, дистанція, спокій". Ці слова стають ніби моїм щитом, єдиним захистом, який я можу собі дозволити.

Коридори ще порожні, й луна моїх кроків відбивається від стін — несподівано заспокійливий звук, що нагадує: я все ще тут, все ще стою на ногах.

Перша пара проходить без пригод. Друга теж. Я вже майже заспокоююсь, коли помічаю його силует у дверях аудиторії. Назар. Моє серце пропускає удар, але я не подаю виду. Продовжую пояснювати матеріал, наче нічого особливого не відбувається.

Назар сідає на останній ряд. Зазвичай саме там він і влаштовується, подалі від викладацького столу, ховаючись між іншими студентами. Сьогодні ж, хоч і на своєму звичному місці, він майже непомітний – без звичної бравади і зухвальства.

Весь семінар я відчуваю на собі погляд Назара. Він дивиться так інтенсивно, що здається, ніби хоче забратися мені під шкіру. Коли наші очі зустрічаються, він не відводить погляд — навпаки, тримає його, немов намагається прочитати мої думки. В його очах вже немає нахабної усмішки, але з'явилось щось глибше, небезпечніше, щось, що змушує мене нервово поправляти комір блузки.

Що це? Каяття? Чи просто нова тактика? Я не знаю, але ця зміна лякає мене ще більше, ніж його попередня поведінка.

Коли пара закінчується, він не затримується. Просто тихо збирає речі і виходить разом з іншими студентами. Жодної спроби підійти, жодного зайвого погляду.

Ця несподівана скромність заплутує мене ще більше. Чи означає це, що він усвідомив недоречність свого вчинку? Чи, можливо, готується до чогось іншого? Відсутність очевидної загрози іноді може бути найбільшою загрозою.

Раптом мені спадає на думку: а що, як це не стратегія? Що, якщо він дійсно відчуває сором? Таке можливо? У моїй голові знову з'являються зайві думки, від яких я намагаюсь відмахнутись.

Я змушую себе думати лише про роботу, зосереджуватись на наступних заняттях та на підготовці до нової лекції. Механічні дії заповнюють мій час і відволікають від думок про Назара.

Проте якесь невловиме відчуття не дає мені спокою. Я не можу назвати його, не можу дати йому визначення, але воно залишається зі мною весь день. Це схоже на передчуття, нечітке і тривожне.

О пів на шосту телефон оживає від дзвінка Кіри. Сьогодні п'ятниця, і я вже знаю, що вона скаже, ще до того, як відповісти.

— Сабріно, збирайся. Вечір п'ятниці. Через годину я буду біля твого будинку, — без привітань заявляє вона.

— Кіро, я не в настрої... — починаю я, але вона перебиває:

— Так, я знаю. "Не в настрої", "багато роботи", "втомилася". Але знаєш що? Це вже твоє стандартне виправдання всю осінь. Досить сидіти вдома.

— Мені справді зараз не до розваг, — зітхаю я, але в її голосі чую залізну рішучість, яку неможливо проігнорувати. — Ти ж розумієш, що останні тижні були не з легких. У мене купа незавершених справ, а ще ці постійні думки... Я просто хочу залишитись вдома, закутатись у ковдру і нічого не робити.

— Слухай, я ж не пропоную тобі йти в якийсь нічний клуб. Просто тихий бар, келих вина, розмова... Ти ж сама казала, що твої студенти тебе з розуму зведуть.

Я мимоволі поглядаю на стопку навчального матеріалу, що лежить на моєму столі, чекаючи на перевірку та доопрацювання. Папки з конспектами лекцій, непрочитані студентські роботи, чернетки майбутніх тестів — усе це наче німий докір моїй втомі.

Зараз перспектива залишитися наодинці з цими безмовними, але вимогливими супутниками вечора й занурюватись у нескінченні абзаци здається особливо похмурою та гнітючою.

— Кіро, я...

— Якщо ти зараз скажеш "ні", я напишу анонімного листа до педради, що Сабріна цілувалася зі студентом. А може й взагалі оргію влаштовувала. І не просто напишу, а додам фотомонтаж і свідчення "очевидців". Знаєш, я маю достатньо творчої енергії, щоб скласти цілу історію, з деталями, які змусять почервоніти навіть найдосвідченіших членів закритих клубів для дорослих.

— З глузду з’їхала? — сміюся я, вражена її погрозою. — Хоча, знаючи тебе, я не здивуюся, якщо ти й справді таке напишеш. Але, будь ласка, без таких драматичних деталей, добре?

— Тим не менш, — єхидно тягне вона. — То що, ти йдеш?

Після короткої паузи здаюся:

— Гаразд. Одна година. І ніяких сюрпризів.

— Дві години мінімум. І вдягнися нормально! Ніяких офісних блузок.

— Звідки ти знаєш, що на мені блузка?

— О, Сабріно, — сміється вона, — ти ж моя подруга багато років. У тебе щоп'ятниці блузка. Навіть якщо це кінець світу.

Попри все, я посміхаюсь. Кіра завжди вміла витягнути мене з будь-якої ситуації. Можливо, вона права — мені потрібно трохи розвіятись.

— Добре. Дві години. І я вдягну... сукню.

— Сукню?! — її голос переповнений удаваним шоком. — Ти впевнена, що це не забагато для мене? А то я можу в непритомність впасти на порозі.

— Замовкни, дурненька! — сміюся я. — О сьомій внизу?

— О пів на сьому. І не запізнюйся. Хочу встигнути зайняти нормальні місця.