Книги Українською Мовою » 💛 Короткий любовний роман » Закохатися навесні, Аманда Рід 📚 - Українською

Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Закохатися навесні" автора Аманда Рід. Жанр книги: 💛 Короткий любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 41
Перейти на сторінку:
12. По дорозі в бар

Рівно о пів на сьому я вже стою біля під'їзду, намагаючись не почувати себе занадто незручно в сукні замість звичної блузки і джинсів. Минає п'ять хвилин... десять... Кіра, як завжди, спізнюється, попри свої ж настанови.

Раптом до бордюру під'їжджає чорний Mercedes з тонованими вікнами. Коли переднє скло опускається, я бачу не Кіру, а якогось незнайомця у строгому костюмі.

— Пані Сабріна? — запитує він офіційним тоном.

Я повільно киваю, відчуваючи, як мої брови здивовано підіймаються.

— Прошу! — він виходить з машини і відчиняє задні двері.

З салону автомобіля виглядає усміхнене обличчя Кіри.

— Ну, що стоїш як вкопана? Сідай!

— Що це? — я сідаю в машину, розглядаючи розкішний салон. — Ти виграла в лотерею? Чи пограбувала банк?

— О, це Ігор, — Кіра киває на водія, який сідає на своє місце. — Мій особистий водій. Прошу любити і шанувати.

— З якого часу в тебе особистий водій? — шепочу я, коли Ігор зачиняє двері.

— З того часу, — багатозначно починає Кіра, — як Федір вирішив, що його "ніжна квіточка" не повинна наражатися на небезпеку, користуючись громадським транспортом у нашому неспокійному місті.

Я здивовано дивлюся на неї, повільно з'єднуючи шматочки інформації в своїй голові.

— Зачекай... Федір? Який Федір?...

Кіра недбало відмахнулася.

— Та яка різниця! Я навіть прізвища його не знаю. Для мене він просто "пусік", — вона закотила очі.

— А в нього є син?

— О, подивіться-но, — Кіра кидає на мене лукавий погляд, — хтось одразу зацікавився нащадком. Цікаво, чому?

Відчуваю, як моє обличчя червоніє. Дякую тонованим вікнам та слабкому освітленню в машині, що приховують мою реакцію.

— Не для себе я цікавилася, чи є в нього син, — заперечую спокійно, намагаючись приховати незрозуміле хвилювання.

Так, я певно втрачаю здоровий глузд з цими Ярощуками. Кожна думка про них змушує почуватися ніби на емоційних гойдалках — то підіймаюсь до небес від хвилювання, то падаю у прірву сумнівів та тривоги. Мабуть, саме тому мені так необхідно сьогодні відволіктися, розвіятися і бодай на декілька годин забути про всі ці заплутані стосунки, про роботу, про студентів та про всю цю ситуацію.

А зараз терміново потрібно змінити тему, поки Кіра не почала знову копирсатися в моїх емоціях з притаманною їй проникливістю. Останнє, що мені зараз потрібно — це глибокий аналіз моїх почуттів до родини Ярощуків, особливо коли я сама ще не розібралася в них.

— "Ніжна квіточка"? — мені вдається вимовити це, не розсміявшись, хоч я й відчуваю, як куточки губ зрадливо підіймаються вгору . — Де ти викопала цього папі… Федіра?

— На тому благодійному вечорі, куди ти відмовилася зі мною піти. Бачиш, що втратила? — вона театрально зітхає. — А могла б зараз теж мати власного водія.

— Нагадай, скільки йому років?

— Сорок... п'ять.

— То тобі подобаються зрілі чоловіки чи їхні зрілі банківські рахунки?

— Ну чому відразу так? — Кіра робить невинний вигляд. — Може, мене приваблює його мудрість. Або машина з водієм.

Ми обидві сміємося. Ну як так можна?

— Він же сказав, що хвилюється, — продовжує Кіра, розгладжуючи невидиму складку на сукні, — а я відповіла, що можу й сама водити. Але він наполіг — і ось Ігор тепер возить мене всюди. Майже як у кіно. Тільки без вбивств та погонь.

— Поки що, — додаю я, і ми знову сміємося.

Дорога займає кілька хвилин, за які ми з Кірою встигаємо обговорити все: від того, скільки разів на тиждень вона зустрічається з "пусіком", до її нових туфель, які, за її словами, "варті кожної потерпілої мозолі". Я слухаю з посмішкою, ловлячи себе на думці, що саме такого вечора мені й не вистачало — безтурботної розмови з подругою, яка не має жодного відношення до моїх робочих проблем.

Коли машина зупиняється біля бару на Подолі, Ігор так само чемно відчиняє двері.

— Дякую, — кажу я, виходячи з автомобіля.

— Гарного вечора, пані, — офіційно відповідає він.

— Коли за нами? — питає Кіра, порпаючись у клатчі в пошуках помади.

— О котрій годині накажете, пані.

— Давай годині о... — вона дивиться на мене з німим запитанням.

— У мене ж завтра вихідний, — кажу я з посмішкою.

— Точно! Тож можемо не поспішати, — радісно відповідає Кіра. — Якщо що, Ігорю, ми передзвонимо, коли будемо готові.

Щойно двері Mercedes зачиняються, і машина від'їжджає, Кіра бере мене під руку.

— Ти хоч уявляєш, як давно ми нормально не розважалися? — вона майже тягне мене до входу. — Коли востаннє ми кудись виходили не в якусь забігайлівку, а в пристойне місце?

— Здається, півроку тому ми виходили... куди там? До Реп'яшка?

— То забігайлівка! — Кіра театрально закочує очі. — Саме про це й кажу. Нам потрібно більше таких вечорів.

Ми заходимо до бару. Це місце має вишуканий інтер'єр — скло, дерево, приглушене освітлення. Музика грає голосно, але не настільки, щоб заважати розмовляти.

— Столик на ім'я Кіри Сергіївни, — з легкою ноткою самовдоволення оголошує моя подруга адміністратору, який зустрічає нас біля входу.

— Так, ми вас очікували, — він люб'язно киває і проводить нас до відокремленого затишного куточка подалі від гучного натовпу.

— Маємо два чудових місця, — шепоче Кіра мені на вухо. — Звідси видно весь зал і вхід.

— Ти що, шпигунка? — сміюся я, сідаючи на зручний стілець.

— Ні, але я точно знаю, як насолоджуватися життям, — підморгує вона. — Тепер слухай. Ми не говоримо про роботу, про моїх чи твоїх студентів, про твого Ярощука...

— Він не "мій", — автоматично заперечую я.

— Про будь-якого Ярощука, — Кіра ігнорує моє заперечення. — Ми говоримо тільки про приємне. Домовились?

— Домовились, — усміхаюся я, відчуваючи, як напруження повільно відступає.

Коли офіціант підходить до нас, Кіра рішуче бере меню.

— Для початку нам дві порції чогось фірмового. І сирну тарілку, будь ласка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 17 18 19 ... 41
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Закохатися навесні, Аманда Рід», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Закохатися навесні, Аманда Рід» жанру - 💛 Короткий любовний роман:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Закохатися навесні, Аманда Рід"