Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Рівно о пів на сьому я вже стою біля під'їзду, намагаючись не почувати себе занадто незручно в сукні замість звичної блузки і джинсів. Минає п'ять хвилин... десять... Кіра, як завжди, спізнюється, попри свої ж настанови.
Раптом до бордюру під'їжджає чорний Mercedes з тонованими вікнами. Коли переднє скло опускається, я бачу не Кіру, а якогось незнайомця у строгому костюмі.
— Пані Сабріна? — запитує він офіційним тоном.
Я повільно киваю, відчуваючи, як мої брови здивовано підіймаються.
— Прошу! — він виходить з машини і відчиняє задні двері.
З салону автомобіля виглядає усміхнене обличчя Кіри.
— Ну, що стоїш як вкопана? Сідай!
— Що це? — я сідаю в машину, розглядаючи розкішний салон. — Ти виграла в лотерею? Чи пограбувала банк?
— О, це Ігор, — Кіра киває на водія, який сідає на своє місце. — Мій особистий водій. Прошу любити і шанувати.
— З якого часу в тебе особистий водій? — шепочу я, коли Ігор зачиняє двері.
— З того часу, — багатозначно починає Кіра, — як Федір вирішив, що його "ніжна квіточка" не повинна наражатися на небезпеку, користуючись громадським транспортом у нашому неспокійному місті.
Я здивовано дивлюся на неї, повільно з'єднуючи шматочки інформації в своїй голові.
— Зачекай... Федір? Який Федір?...
Кіра недбало відмахнулася.
— Та яка різниця! Я навіть прізвища його не знаю. Для мене він просто "пусік", — вона закотила очі.
— А в нього є син?
— О, подивіться-но, — Кіра кидає на мене лукавий погляд, — хтось одразу зацікавився нащадком. Цікаво, чому?
Відчуваю, як моє обличчя червоніє. Дякую тонованим вікнам та слабкому освітленню в машині, що приховують мою реакцію.
— Не для себе я цікавилася, чи є в нього син, — заперечую спокійно, намагаючись приховати незрозуміле хвилювання.
Так, я певно втрачаю здоровий глузд з цими Ярощуками. Кожна думка про них змушує почуватися ніби на емоційних гойдалках — то підіймаюсь до небес від хвилювання, то падаю у прірву сумнівів та тривоги. Мабуть, саме тому мені так необхідно сьогодні відволіктися, розвіятися і бодай на декілька годин забути про всі ці заплутані стосунки, про роботу, про студентів та про всю цю ситуацію.
А зараз терміново потрібно змінити тему, поки Кіра не почала знову копирсатися в моїх емоціях з притаманною їй проникливістю. Останнє, що мені зараз потрібно — це глибокий аналіз моїх почуттів до родини Ярощуків, особливо коли я сама ще не розібралася в них.
— "Ніжна квіточка"? — мені вдається вимовити це, не розсміявшись, хоч я й відчуваю, як куточки губ зрадливо підіймаються вгору . — Де ти викопала цього папі… Федіра?
— На тому благодійному вечорі, куди ти відмовилася зі мною піти. Бачиш, що втратила? — вона театрально зітхає. — А могла б зараз теж мати власного водія.
— Нагадай, скільки йому років?
— Сорок... п'ять.
— То тобі подобаються зрілі чоловіки чи їхні зрілі банківські рахунки?
— Ну чому відразу так? — Кіра робить невинний вигляд. — Може, мене приваблює його мудрість. Або машина з водієм.
Ми обидві сміємося. Ну як так можна?
— Він же сказав, що хвилюється, — продовжує Кіра, розгладжуючи невидиму складку на сукні, — а я відповіла, що можу й сама водити. Але він наполіг — і ось Ігор тепер возить мене всюди. Майже як у кіно. Тільки без вбивств та погонь.
— Поки що, — додаю я, і ми знову сміємося.
Дорога займає кілька хвилин, за які ми з Кірою встигаємо обговорити все: від того, скільки разів на тиждень вона зустрічається з "пусіком", до її нових туфель, які, за її словами, "варті кожної потерпілої мозолі". Я слухаю з посмішкою, ловлячи себе на думці, що саме такого вечора мені й не вистачало — безтурботної розмови з подругою, яка не має жодного відношення до моїх робочих проблем.
Коли машина зупиняється біля бару на Подолі, Ігор так само чемно відчиняє двері.
— Дякую, — кажу я, виходячи з автомобіля.
— Гарного вечора, пані, — офіційно відповідає він.
— Коли за нами? — питає Кіра, порпаючись у клатчі в пошуках помади.
— О котрій годині накажете, пані.
— Давай годині о... — вона дивиться на мене з німим запитанням.
— У мене ж завтра вихідний, — кажу я з посмішкою.
— Точно! Тож можемо не поспішати, — радісно відповідає Кіра. — Якщо що, Ігорю, ми передзвонимо, коли будемо готові.
Щойно двері Mercedes зачиняються, і машина від'їжджає, Кіра бере мене під руку.
— Ти хоч уявляєш, як давно ми нормально не розважалися? — вона майже тягне мене до входу. — Коли востаннє ми кудись виходили не в якусь забігайлівку, а в пристойне місце?
— Здається, півроку тому ми виходили... куди там? До Реп'яшка?
— То забігайлівка! — Кіра театрально закочує очі. — Саме про це й кажу. Нам потрібно більше таких вечорів.
Ми заходимо до бару. Це місце має вишуканий інтер'єр — скло, дерево, приглушене освітлення. Музика грає голосно, але не настільки, щоб заважати розмовляти.
— Столик на ім'я Кіри Сергіївни, — з легкою ноткою самовдоволення оголошує моя подруга адміністратору, який зустрічає нас біля входу.
— Так, ми вас очікували, — він люб'язно киває і проводить нас до відокремленого затишного куточка подалі від гучного натовпу.
— Маємо два чудових місця, — шепоче Кіра мені на вухо. — Звідси видно весь зал і вхід.
— Ти що, шпигунка? — сміюся я, сідаючи на зручний стілець.
— Ні, але я точно знаю, як насолоджуватися життям, — підморгує вона. — Тепер слухай. Ми не говоримо про роботу, про моїх чи твоїх студентів, про твого Ярощука...
— Він не "мій", — автоматично заперечую я.
— Про будь-якого Ярощука, — Кіра ігнорує моє заперечення. — Ми говоримо тільки про приємне. Домовились?
— Домовились, — усміхаюся я, відчуваючи, як напруження повільно відступає.
Коли офіціант підходить до нас, Кіра рішуче бере меню.
— Для початку нам дві порції чогось фірмового. І сирну тарілку, будь ласка.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Закохатися навесні, Аманда Рід», після закриття браузера.