Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

— Щось не дуже міцне, — додаю я, знаючи схильність Кіри замовляти найекзотичніші напої в меню.

— Не хвилюйся, я знаю, що роблю, — підморгує вона і повертається до офіціанта. — І ще салат з руколою та креветками. На двох.

Поки ми чекаємо на замовлення, Кіра раптом нахиляється ближче і змовницьки шепоче:

— До речі, ти помітила того хлопця біля барної стійки? У синій сорочці?

— Кіро, — зітхаю я. — Ми ж домовилися — ніяких спроб мене з кимось познайомити.

— Я нічого такого й не казала! — вона піднімає руки в захисному жесті. — Просто звернула твою увагу на приємний елемент інтер'єру.

— От і не починай цієї розмови! — насуплюю брови та схрещую руки на грудях, дивлячись на подругу з докором. Мені зовсім не подобається, куди вона хилить.

— А ти перестань нарешті ховатися від реального життя! — фиркає Кіра у відповідь, закочуючи очі з театральним обуренням. Вона завжди так робить.

— Я не ховаюся, — заперечую, намагаючись приховати роздратування.

— О, звісно! — от, Кіра знову драматично закочує очі. — Ти просто... як би це сказати... "повністю віддаєшся роботі". Але, люба моя, тобі ж усього двадцять чотири! Ти молода, розумна, гарна. А поводишся так, ніби тобі вже сімдесят і єдина радість у житті — це перевіряти знання студентів.

— Мені подобається моя робота, — відповідаю я, відчуваючи, що ця розмова вже починає мене сильно дратувати.

— І це чудово! Але життя не обмежується аудиторією та методичками. Подивись на себе — ти ж просто створена для того, щоб насолоджуватися життям! Хіба тобі не хочеться... ну, не знаю... прокинутися одного ранку і зрозуміти, що ти справді щаслива? Не через успішно проведену лекцію, а просто тому, що ти живеш на повну?

— Кіро, — зітхаю я, — я розумію, що ти хочеш як краще. Але...

— Ніяких "але"! — перебиває вона мене. — Я просто хочу, щоб моя найкраща подруга перестала ховатися за своїми конспектами і почала нарешті жити. Невже це так багато?

Я фиркаю і роблю ковток води.

— Ти ж розумієш, що я не збираюся провести все життя самотньою? Але я вже обпеклася один раз. І знаєш що? Коли твій так званий "принц" виявляється жабою, яка цікавиться лише твоїм гаманцем, а потім стрибає до першої-ліпшої кістлявої моделі... — я роблю паузу, намагаючись стримати емоції. — Знаєш, як це — прокинутися одного ранку і зрозуміти, що ти не просто сама, а ще й з порожнім холодильником та розбитим серцем?

— Сабріно... — Кіра намагається взяти мене за руку, але я відсуваюся.

— Ні, дай договорити. Ти кажеш про щастя, про життя на повну. А я кажу про те, щоб спочатку зібрати себе по шматочках. Щоб навчитися довіряти знову. І знаєш що? Мені добре там, де я є зараз. Мої студенти, мої книжки, мої конспекти — вони не зрадять, не кинуть заради довгоногої блондинки з модельного агентства.

— Але ж не всі чоловіки такі, як твій колишній, — тихо каже Кіра.

— Звісно, не всі. Але я поки що не готова перевіряти цю теорію на практиці.

Кіра зітхає і відкидається на спинку стільця. На її обличчі з'являється задумливий вираз.

— Гаразд, я не наполягатиму. Але пообіцяй мені дещо.

— Що саме? — обережно питаю я.

— Пообіцяй, що не будеш закриватися від усього світу назавжди. Що колись... — вона робить паузу, підбираючи слова, — колись ти даси собі шанс знову відчути щось справжнє.

Я дивлюся на свою подругу довгим поглядом. За всією її легковажністю та життєрадісністю ховається щире піклування. І хоча її методи іноді дратують мене, я знаю — вона просто хоче, щоб я була щасливою.

— Добре, — киваю нарешті. — Обіцяю. Але не зараз.

— І на тому дякую! — радісно відповідає Кіра. — О, а ось і наші коктейлі!

Вечір потроху перетікає в ніч, і після третього коктейлю наша розмова стає все більш відвертою. Кіра, як завжди, не може втриматися від коментарів щодо мого способу життя.

— Ти просто боїшся вийти зі своєї зони комфорту, — заявляє вона, розмішуючи трубочкою лід у склянці. — Готова посперечатися, що ти навіть не наважишся підійти до когось і познайомитися.

— Що? — я відчуваю, як у мені закипає роздратування. — Ти серйозно думаєш, що я настільки... закомплексована?

— А доведи зворотне! — підступно посміхається Кіра. — Обери будь-кого в цьому барі, підійди і познайомся.

Я відчуваю, як у мені розквітає зухвалість. Може, це й нерозумно, але мене вже дістали її постійні натяки на те, що я не здатна на спонтанні вчинки.

— Знаєш що? Сама обирай. Будь-кого. І за десять хвилин я повернуся з його номером телефону.

Очі Кіри загораються азартом:

— О, це стає цікавим! Правда? Ти не жартуєш?

— Абсолютно. Обирай, — відповідаю я, вже трохи шкодуючи про свою імпульсивність, але відступати пізно.

Кіра повільно обводить поглядом зал, немов хижак, що вибирає здобич. Я починаю нервово крутити в руках серветку.

— Так-так... О! — вона раптом випрямляється і киває в бік барної стійки. — Бачиш того високого брюнета в джинсовій куртці? Він сидить сам і, здається, замовляє каву. Ідеальний варіант!

Я повертаю голову в зазначеному напрямку і відчуваю, як моє серце пропускає удар. Хлопець виглядає... цікаво. Сидить до нас спиною.

— Ну що, — підштовхує мене Кіра, — час діяти! Десять хвилин, пам'ятаєш?

Я роблю глибокий вдих і повільно підіймаюся з місця. Коліна чомусь тремтять, а в голові пульсує думка: "Що я роблю? Навіщо я погодилася на це безумство?"

Ноги самі несуть мене до барної стійки. Серце калатає так гучно, що, здається, перекриває музику. Тремтячою рукою я легенько торкаюся його ліктя.

— Вибачте, — кажу я, намагаючись говорити впевнено. — Розумієте, ми з подругою посперечалися...

Він повертається, і я відчуваю, як земля втікає з-під ніг. Час застигає, а повітря завмирає в легенях. Карі очі дивляться на мене зі здивуванням, а на обличчі з'являється ледь помітна усмішка.

— Оце так зустріч… — каже він глибоким, трохи хрипким голосом.

А я заклякла на місці, не в змозі вимовити ані слова. Переді мною — ніхто інший, як сам Ярощук-молодший...