Читати книгу - "Шлях відкривається сам, Ilona Kast"

Нашою базою залишалася Ліма, але ми часто ночували в дорозі — під зорями чи в маленьких гостьових будинках у прибережних селах. Вона жила у районі Ла Моліна — і завдяки цьому я відкрила для себе інше обличчя Ліми. Спокійніше, зеленіше, майже європейське. Було прекрасно відчути шматочок повсякдення в цьому пульсуючому місті.

Ця зустріч була подарунком. Нагадуванням про те, наскільки сильно люди формують місця — і як легко з невеликого відгалуження на шляху може початися зовсім новий розділ життя.

Коли я нарешті вирушила на північ, змінився і ландшафт. Більше рослинності, більше життя. Стільки відтінків зеленого — це було як бальзам для душі. Я люблю, що природа ніколи не буває просто «зеленою» — вона має тисячі зелених.

На півночі я зустріла корінних жителів. Я запитала про аяуаску — і вони відповіли «так». Я взяла участь у церемонії. Музика, атмосфера, люди — усе було на своєму місці. Але зв’язок із рослиною був лише легким. Я її відчула, але вона мене не покликала. І саме це я зрозуміла того дня: ми не шукаємо медицину — це вона знаходить нас, коли ми готові. Я знала, її поклик ще прийде.

На шляху до узбережжя мені наснився образ. Я мріяла знайти віллу прямо біля океану, з басейном — і щоб власник попросив мене приглянути за будинком, бо він має поїхати. Коли я прибула туди, все було майже саме так. Вілла, басейн, море поруч. Але вона була покинута. Басейн — порожній. Власник тільки почав усе відновлювати. Це було як урок від самого життя: бажання справджуються, але мріяти треба точно. Я посміялася з себе — і все одно насолоджувалась краєвидом. Я серфила, відпочивала, жила.

А потім настав час для Еквадору. Кордон з’явився тихо, майже непомітно. І все ж — це була межа. Новий розділ. Я не знала, що на мене чекає. Але шлях — як завжди — сам показався.