Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

Тиждень у подобі тигреняти виявився жахливим. Особливо — з таким господарем, як Кайро. Він постійно кудись ішов, і, звісно, брав Сояну з собою. А ще щодня вони проводили по три години у класній кімнаті: Кайро читав їй стародавні писання. Вона ж — невгамовна, але надзвичайно мила — слухала з виглядом глибокого захоплення, хоча насправді засинала з розплющеними очима.

І от одного дня, коли Кайро дочитав черговий уривок із «Інструкції Сил», тигреня раптово перетворилося назад на дівчину.

Він настільки захопився текстом, що не помітив, як вона стала позаду.

— …Тому, якщо заклинання не подіяло, спробуйте звернутись до стар…
— До кого? — пролунало за його спиною.
— …До старійшин. Чекай... Що? Ти вже обернулась?!
— А мій наставник і не знає, як повернути мене назад… О ні, що ж мені робити? — вдавано зойкнула Сояна, з притиском драматизму.
— На якому рядку ти обернулась?
— Ви думаєте, я слухала? За тиждень я навчилася спати з відкритими очима. До речі — фу, смердить.
— Від мене?! Як ти смієш...
— Від мене! Ви-то купалися. А я — ні.

— Сояно! Чесне слово, я тебе колись вб’ю.
— О, з нетерпінням чекаю! — крикнула вона і вибігла з кімнати.

Кайро усміхнувся, проводжаючи її поглядом. Легким рухом долоні зачинив двері, не зрушивши з місця. Але вони не встигли щільно закритися — у щілину влетів кинджал.

У наступну мить у клас зайшла дівчина у червоній сукні — надто відкритій для звичайного візиту. Її обличчя було напрочуд вродливим, а волосся заплетене у високу гулю — ознаку готовності до бою. Вона була воїном. І її поява навряд чи ощасливила б будь-кого. Але Кайро, здається, не здивувався. Навпаки — він майже ніжно усміхнувся. Його зелені очі потемніли, стали чорними. Отже, Сояні не привиділося.

Гостя вихопила меч і кинулася на нього. Кайро виставив зап’ястя й зупинив клинок без зусиль — із його долоні вирвалася чорна енергія, що стримувала сталь. Він відійшов убік, і за інерцією дівчина пролетіла повз. Кайро спритно схопив її за виріз сукні, потягнув назад — і вона впала просто в його руки.

Він легко втримав її, покрутившись, щоб зберегти рівновагу, й подивився в обличчя — з поглядом, у якому змішались злість і ніжність.

— Ук, ти не змінилась.
— А ти — теж.
— Я таки змінився.
— Пусти, — буркнула вона й вислизнула з його обіймів. Підійшла до столу, взяла кувшин з вином і випила його залпом, після чого безцеремонно всілася на його місце.
— Хто ця твоя тигриця?
— Моя учениця.
— Неправда, — з усмішкою заперечила вона, махнувши пальцем у повітрі.
— Укая, не треба на мені перевіряти свої здібності. Так, ти вмієш розпізнавати брехню, але я це не люблю. Якщо я щось приховую…
— То це «на благо», і бла-бла-бла. Чула вже це за 300 років тисячу разів, Наоре. Що з планом?

Кайро зсунув брови й мовчки дивився на неї.

— Брате, — сказала вона тихо, але з притиском. — Тато витягнув тебе з печери не для того, щоб ти став учителем у цій дірі й навчав ту, кого маєш знищити. Розумієш? Її потрібно вбити. І чим раніше, тим краще. Вона дізнається, хто ти. Що ти — Чорний Дракон. А вона — Дух Білого Тигра. Ви — приречені.

— Вона ні до чого, — спокійно відповів Кайро. — Вона навіть не володіє силою.
— Тому ти й навчаєш її?

— Ук, через тиждень від Тристанії нічого не залишиться! Але ти маєш мені надати матеріали. Якщо ти просто з’являтимешся і морочитимеш мені голову, то…

— То що? Ну? Чого замовк?

— Тихо. Там хтось є, — Кайро кинув погляд на двері.

Різким рухом руки, з якої спалахнула чорна сила, він розчахнув двері — і до зали впала Сояна.

— Це хто? — запитала Укая.

— Я Сояна, приємно познайомитись, — підвелася біловолоса, витираючи подертий лікоть.

— А-а, так це ти — дух Білого Тигра? — Укая кинула на брата пронизливий погляд.

— Сояні час іти на практику, так, ученице?

— Так, учителю. Тільки я… забула тут свій меч, — вона махнула рукою, і клинок зі стійки злетів їй прямо в долоню.

Сояна розвернулась і вийшла, прямуючи до міста.
Під час тренувань покидати територію було заборонено, але в її голові вирувала буря. Їй потрібно було провітритись, зібрати думки.

— І це ти називаєш "не вміє володіти силою"? — з іронією кинула Укая, дивлячись на брата.

— Не знаю, скільки вона чула. Але я зітру це з її пам’яті і ми продовжимо навчання.

— Може, ти вже її покохав і хочеш поцілувати? Ти маєш її вбити, ідіоте! — її голос зірвався на крик. Вона різко розвернулась, легка тканина плаща здійнялась у повітря, і жінка зникла за порогом, злетівши на дахи будинків.

Сояна не помітила, як опинилася біля їдальні «Нічна Зоря». Вулична тиша, лагідний вітер і запах гречаного супу — все це було як ковток минулого життя. Старенька господиня щойно вийшла з кухні й одразу помітила гостю.

Сояна важко впала на лаву біля знайомого столу — того самого, за яким тиждень тому запихалась булочками. Перед нею стояв глиняний глек із прохолодною водою — дівчина, не роздумуючи, схопила його і випила до дна просто з горла.

— У вас знову нікого нема? — тихо запитала вона.

Старенька присіла навпроти, знизуючи плечима.

— Я чекала на тебе, Трояндо, — усміхнулась вона лагідно.

— Я не Троянда, бабусю, — гірко посміхнулась Сояна у відповідь.

Рука бабусі лягла на її долоню. Жінка уважно вдивилась у її очі.

— Щось не так… Твої очі більше не світяться цікавістю і любов’ю, як тоді. Хоч і тоді душа твоя була повна тягаря.

— А як я маю виглядати? — прошепотіла Сояна. — Якщо я дізналась, що мене обманювали весь цей час. І що я — поряд із тим, хто має мене вбити? І він це зробить… рано чи пізно.