Читати книгу - "Мої 18, Сергій Олексійович"

Коли повернулися до дому, ми з сестрами були такі стомлені, що майже відразу пішли відпочивати.
А потім мені Ната прислала повідомлення і там були такі слова.

- Вибач. В мене є хлопець. Тому це все була хвилина слабкість. Я не можу бути твоєю дівчиною. Вибач мені, будь ласка.

Ну і не треба, вирішив я. Не дуже то й хотілося. А взагалі все якось дивно було у ці дні. Мені треба дівчина. Щоб доказати Нікє, що мене теж можна кохати. Я зовсім забув що тільки сьогодні мені майже зізналася у кохані Яна. Та якось це в мене вилетіла з голови. Тому що я не вважав що це все серйозно. І взагалі подруги Тані то взагалі для мене табу, вирішив, щоб більше про них не думати. Так вони класні та вони ще для мене малі. І хоч, наприклад Квіточка, просто вау. Та й Ната гарно вміє цілуватися. Та більше такого не має бути. Ні, ні та ще раз, ні. Я це все вирішив остаточно та безповоротно. Ну їх усіх. 
Треба шукати когось дорослого та поруч. Треба почати з двору, вирішив я. От завтра і почну. Я сам себе заспокоїв та відразу спокійно заснув. Ну їх цих: Нік та Нат.

Пройшло декілька днів. Ми вже разом з сестрами та дівчатами — подругами Тані, навели вдома ідеальний порядок. Яна була зі мною привітна та нічого більше не казала мені про свої почуття. І це було добре. Бо я насправді не знав, як себе вести з нею. А раз вона мовчить то будемо друзі. Ната теж мовчала. Та вона завжди мовчить. То й не треба і мені щось їй там казати.

 Ми ходили разом гуляти по окрузі з сестрами, щоб більш-менш розуміти що тут і до чого. 
Навколо нас життя вирувало. А нашому двору наче все завмерло назавжди.

Тиша. Суцільна тиша у нас у дворі. Хоч тут 
майже завжди збиралась якась кампанія, але поводили вони себе досить пристойно.

Людей там було не дуже, то й і багато. Та це й зрозуміло. Звідки тут багато люду, якщо поруч лише два будинки. Невеликих таких. В одному два під'їзди, а в іншому чотири.

А ще в нас всі перші поверхи не жилі. Там лише одні крамниці.

Тому мало тут збиралися хлопців та дівчат. Може з десять, а може й того менше.

Всі вони були місцеві. Але ні разу я не бачив серед них Ніку. Вона наче і не була тут ніколи. Мабуть, вона шукала собі пригод десь в зовсім іншому місці.

Так, через дорогу тут теж були дома. І там збиралися, мабуть, свої веселі компанії. Але я про них нічого не знаю і писати звісно не буду, бо не люблю вигадувати та фантазувати.

Ми тут жили, як на малесенькому острівці. З одного боку дорога. З іншого великий супермаркет. З третього — школа. А з четвертого — пустир. Ось і виходить — наш маленький острів.

Десь неподалік теж жили люди. Але то все було інше. Інші люди, інші двори, інші компанії. Та й мабуть, інше, не схоже на наше в якомусь сенсі життя.

Як я зрозумів в нашому домі з людей мого віку жили тільки лише одні дівчата. Та й тих було, чи то три, чи то чотири усього на увесь наш дім.

Я кажу на увесь дім, а там же лише чотири під'їзди. Це вам не, якась нова будівля. Звичайний, старий, ще минулого сторіччя, цегляний будинок.

Звичайний будинок. Зі своїми таємницями. Привидами. Та іншими дивами.

Прийшов час познайомитись з усім цим ближче.

В цьому дворі я постійно бачив декілька дівчат. Вони були різні. Ми ще не дуже сильно були знайомі. Віталися, та й поки, що і все. Я їх постійно бачив, коли йшов на зупинку зустрічати сестру, коли вона поверталася від подруг, які жили в іншому районі.

Звісно, мабуть, можна було не зустрічати Таню ввечері. Але вона іноді допізна там гуляла.

А ще буває, як затримається у своїх подруг до самої темряві. А потім сама їде з центру майже сорок хвилин.

Зупинка в нас біля самого дому. Хвилина й ось ти вже вдома. Але це ж був мій обов'язок, як старшого брата. Тим більше, що ми любили гуляти усі утрьох ввечері по району.

В нашому дворі завжди збиралася якась маленька дівоча кампанія. Вони сиділи собі біля кутового під'їзду. І щось там собі розмовляли. І нікому не заважали.

Але це були підлітки. Років, може, їм там було по п'ятнадцять чи може більше. Не знаю. Я з ними особисто ще не спілкувався. Та й чесно кажучи вони були мені байдужі. Вистачало нам із сестрами інших справ.

Якось зустрічали ми Тетяну удвох з Вікою. Це наша молодша сестра, якщо хтось вже забув. Стоїмо собі на зупинці. Чекаємо на маршрутку де їде вже наша середня дівчинка і розмовляємо. І ось бачу йде дівчина з мого, з нашого дому. Руда така. Красива. І на мене дивиться, а я на неї. Та якій в цьому сенс, якщо вона не сама, а з мамою. Я тільки в слід подивися, а тут і Танюша вже приїхала. А дівчина вже й зникла десь. То й то і добре. Бо Таня, якби побачили це все, то потім увесь вечір з мене б сміялася. Я її знаю.

Ми прийшли до дому. Сестрички розійшлися по своїх кімнатах — відпочивати. В них вікна виходять у наш двір. Віка жила в маленькій кімнаті. А середня розмістилося у великій. А я собі узяв середню по площі. Ту, що виходить на пустир.

Подивишся у вікно, а там суцільна темрява. І тихо так. Це мені дуже до душі. І, те що двір тихий та спокійний — це теж на мою думку було зовсім добре.

Була тут у цьому дворі жінка одна. Дуже вона мені подобалося. Красива така. Невисока на зріст. Завжди гарно одягнена. Чоловік в неї чи то моряк, чи то десь за кордоном. А можлива його взагалі не було. Хто його зна. Люди різне казали. Вона з нами через стінку жила. Така приємна пані. От зараз мені прийшло на думку, що було б дуже добре завітати до неї у гості. Але ж треба якийсь привід. Якій? Вона чи то фотограф, чи що. Оце я собі уявляю, як приходжу до неї у десятої вечора та кажу:

- Сфотографуйте мене, будь ласка.

Смішно.

Біля самого вікна у моїй кімнаті стояв стіл. На столі горіла невеличка лампа. Я сидів за столом і дивився у далечінь. В темряву. Та думав про те, що саме зараз мені не вистачає коханої дівчини. І де тільки її брати? Треба знайомитися на вулиці. Бо я тут майже нікого не знаю. Ну, крім деяких сусідів. Хоча гарних дівчат тут здається вистачає.