Читати книгу - "Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно"

Так тривало кілька днів. Щодня Максим зустрічав мене або в офісі, або біля офісу – з кавою, і, наскільки це було можливо, намагався весь час бути поруч. Хоча, наскільки я помітила, він усе-таки дещо прислухався до моїх слів і вже не настільки явно ходив за мною по п’ятах. Я була вдячна й за це. Принаймні таку його поведінку я могла ігнорувати. Іншими словами, там, де я не могла його позбутися, я поводилася спокійно, ввічливо, беземоційно, а де могла – уникала. Єдине, чого я не могла допустити, – це залишатися з ним наодинці: надто непередбачуваними могли бути наслідки. Я зовсім не була впевнена в собі... Моє серце й тіло цілком могли мене зрадити в такій ситуації. Саме тому я робила все можливе, аби подібного не допустити.

– Алісо Миколаївно, не бажаєте пообідати?

– Яка чудова ідея, нашій команді буде дуже приємно пообідати з вами.

– Ні… я…

– Шановні колеги, наш дорогий клієнт запрошує всіх на обід! – Я супроводила ці слова своєю наймилішою посмішкою… І, що найцікавіше, вона була абсолютно щирою. Мене справді тішив його кислий вираз обличчя.

***

– Алісо Миколаївно, дощ дуже сильний… Думаю, буде краще, якщо я вас підвезу.

– О-о… яка чудова ідея. Думаю, варто й Жанну заодно підвезти, вона живе майже поруч зі мною. Жанно, скористаємося можливістю?

– Звісно! А я саме думала, як буду добиратися під цим дощем. Максим Сергійович – ви наш порятунок! – Жанна й справді була у захваті, а я ще більше.

Звісно, я сіла в машині на заднє сидіння, давши можливість Жанні сісти поруч із водієм. Вона чудово впоралася з тишею в машині. Власне, тиші якраз не було – Жанна безперестанку щось розповідала або розпитувала Максима. Коли він підвіз мене додому, я тепло й АБСОЛЮТНО щиро попрощалася з усіма. Я бачила його сердитий погляд, який обіцяв мені, що прийде день розплати. Та сьогодні, зараз - я була щаслива, тому лише мило посміхнулася й помахала рукою на прощання. І ні, мені навіть не захотілося обернутися, хоч спину і поколювало поки я не зникла за дверима під'їзду.

А потім сталося дещо, що перевернуло все з ніг на голову.

Мій любий бос, Арсен Михайлович, підготував мені сюрприз. Та такий, який приніс мені цілу купу проблем.

Сталося все в п’ятницю. Мій улюблений день тижня. Хоча, напевно, таким він є для багатьох людей. Максим сьогодні, на диво, не чекав на мене з кавою. І я одразу відчула легке незадоволення… а ще – хвилювання. Мені була неприємна думка, що він, можливо, вже втомився від мене, і його бажання добитися мене пропало. Не те щоб я готова була стрибнути до нього в обійми, просто мені потрібно було ще трохи часу подумати. Одним словом я відчувала, що цей день буде не простий. І не помилилася.

Варто було мені підійти до свого робочого столу, як я, наче вкопана, зупинилася. Поруч із моїм столом з’явився ще один, точнісінько такий самий, і за ним сидів абсолютно незнайомий мені молодий хлопець.

– А ви… хто? – розгублено запитала я.

Він підняв голову й пильно поглянув на мене. Потім на його обличчі розцвіла мила усмішка.

– Алісо… Миколаївно?

– Так… Це я… А ви?

– А я – з цього дня ваш вірний помічник, – тепер його посмішка стала ще ширшою... я навіть трохи на неї залипла, та швидко прийшла до тями.

– Що? Перепрошую…?

Сказати, що я була шокована, – це нічого не сказати.

Та відповісти він мені не встиг: з’явився новий діючий персонаж, а саме – мій бос.

– О-о-о… Алісо Миколаївно! Саме на вас я й чекав! Як вам мій сюрприз?

Я перевела погляд із хлопця на начальника.

– Сюрприз? – Здається, я все ще перебувала в якомусь заціпенінні, бо нічогісінько не розуміла.

– Так! Вадиме, ти ще не представився?

– Саме збирався. Доброго дня, мене звати Вадим Арсенович Кравчишин. Буду радий працювати разом із вами, – і простягнув мені руку для рукостискання. Я на автоматі простягнула свою. Його пальці вмить огорнули мою руку і ніжно потисли... ніжніше ніж це мало б бути між незнайомцями – Багато про вас чув… Алісо Миколаївно, – з усмішкою додав він.

І саме в цей момент з’явився Максим. І для нього ця ситуація, здається, теж стала не менш шокуючою, ніж для мене. Він так само застиг, як і я кілька хвилин тому і невідривно дивився на мене... і... на..., здається, Вадима. Я поспішила забрати свою руку і звернулася до начальника:

– Арсене Михайловичу, можна вас на кілька хвилин?

– Звісно, ходімо до мого кабінету.

– Вадиме, поки що поспілкуйся з нашим адміністратором Іриною, вона надасть тобі всі доступи. А ми тим часом все обговоримо з Алісою Миколаївною… Здається, сюрприз її надто вразив… – закінчив він і розсміявся.

Ледве ми зайшли в кабінет і за нами зачинилися двері, як я просто з порогу запитала те, що мене хвилювало:

– То хто такий цей… Вадим, так?

– Так. Вадим. Вадим – це твій помічник. Той самий помічник, якого я обіцяв тобі перед початком проєкту, пам’ятаєш? – Бос одразу перейшов на більш неформальне спілкування. Перед іншими ми завжди говорили офіційно, але наодинці часом дозволяли собі звертатися на «ти».

– Пам’ятаю… Але я думала, що ви дозволите МЕНІ зробити остаточний вибір. – У цій ситуації я вирішила дотримуватися формального варіанту спілкування – надто я була невдоволена його рішенням.