Читати книгу - "Тиша, що говорить, Тала Княжа"

— Катюшо, я зараз лусну! — вигукнула вона, сідаючи навпроти. — Я ж тобі не розповідала про останню Сашкову витівку!

Катя лише всміхнулася й кивнула, запрошуючи розповідати.

— Знаєш, навіть коли ми сваримося, я все одно його кохаю. Він бурчить, щось не так, але я дивлюся і думаю: боже, яка ж рідна людина. Який він мій.

Вони замовкли. Маша повільно помішувала ложкою чай, дивлячись у чашку.

— Пам’ятаєш, як у дитинстві ми гостювали в діда на дачі? Приїхали твої батьки й залишилися ночувати.

— Так, — кивнула Катя, усміхаючись спогаду.

— Я тоді побачила, як твої мама з татом цілувалися на кухні. Я думала, що дорослі такого не роблять. Вони ж… старі.

Катя розсміялася.

— Їм тоді було, мабуть, ледь за тридцять.

— А мені скоро тридцять, — Маша зітхнула, ніби оголосила приговор. — Жах.

— Ходімо, моя старенька, — пожартувала Катя, підводячись із усмішкою.

Вони пішли, сміючись і легенько штовхаючи одна одну плечем.

Тепер, у квартирі, Катя поставила чашку й підійшла до ванної. Вона торкнулася Глібового халата, що висів біля дверей. Не постукала, не зайшла, лише стояла, а його «кохаю тебе» осідало в її серці, наче осіннє листя на землю.

Катя пішла до спальні, лягла й заплющила очі. Уперше за багато днів вона не хотіла розбирати все на шматки, злитися чи боятися. Вона просто була тут, у цій ночі, чекаючи, коли Гліб вийде, ляже поруч, можливо, промовчить. Але вона відчувала його любов, і цього вистачало.

Наступного ранку Катя прокинулася від запаху кави. Гліб стояв на кухні, тримаючи дві чашки. Його очі, ще втомлені, але вже живі, дивилилися на неї з теплом.

— Добре спала? — запитав він, простягаючи їй каву.

— Так, — усміхнулася вона. — А ти?

— Краще, ніж зазвичай, — відповів він м’яко, з ноткою відкритості.

Вони сіли за стіл. Катя відчула, ніби між ними прокладено новий місток. Вона більше не боялася своєї злості, не ховала її за посмішками. А Гліб починав говорити, стаючи не лише лікарем, а й людиною, яка кохає.

— Слухай, — сказав він раптом, торкаючись пальцями чашки. — Я хочу, щоб ти знала: я не завжди встигатиму. Але завжди повертатимуся. До тебе.

Катя подивилася на нього. Її серце ледь здригнулося.

— А я чекатиму, — тихо відповіла вона з усмішкою. — Але іноді бурчатиму.

Він засміявся щиро, по-хлоп’ячому, і потягнувся до її руки.

— Бурчи. Тільки не йди.

Вона стиснула його пальці. Їхні зміни — її сміливість бути собою, його вміння відкриватися — перепліталися, наче осіннє листя з вітром. Вони росли разом, повільно, але назавжди.

У грудні Київ огорнув сірий туман і передсвятковий гомін. Вітрини мерехтіли гірляндами, повітря пахло мандаринами й снігом, який ще не випав, але вже відчувався. Катя з Глібом жили в тихому ритмі: ранкова кава разом, його чергування в лікарні, її проекти, що затягувалися до вечора. Їхні стосунки міцніли, як дерево після осені, попри паузи й мовчання.

Одного дня Катя поспішала центром міста. Робочі зустрічі, кава в паперовому стаканчику, нотатки, аркуші яких гнулися від вітру. Вона зупинилася на світлофорі. Червоне світло змусило завмерти. Катя мимохідь глянула у вікно й раптом упізнала його машину — Глібову.

Гліб стояв біля дверцят, щось говорив і відчинив пасажирське місце. Звідти вийшла Ілона. Яскрава, наче рекламний плакат: розкішне волосся, виразний макіяж, сукня, підбори. Так на роботу не ходять, подумала Катя. Її серце ледь затремтіло.

Вони стояли біля весільного салону. Ілона усміхалася. А Гліб був спокійний, аж занадто. І саме цей спокій різав, як ніж. Увесь день Катя прокручувала ту сцену в голові. Не міг він бути з нею, але що їх пов’язувало?

Вона злилася й ревнувала, думаючи з болем: «Я була з ним справжня. Відкривалася душею й тілом більше, ніж будь-коли. Навіть наважувалася бути живою, експериментувала. І Гліб це відчував. Наші стосунки стали теплішими, чуттєвішими. Але його мовчання все одно дратувало».

Катя повернулася додому й довго стояла біля вікна у вітальні. Дощ цокав по склу, ніби відлуння її невимовлених думок. Пальці стискали підвіконня, холод дерева заспокоював, але не гасив неспокою в грудях.

Глібова тиша, після сцени з Ілоною й його спокійного, ніби нічого не сталося, погляду, різала Катю, як скалка. Заплющивши очі, вона уявляла його перед собою, думаючи: я вважала, що м’якість — це сила, що добротою можна розтопити будь-яку стіну. Але твоя мовчазність робить мене колючою. Мої «мені байдуже», «роби, як хочеш» — це крик: «Побач мене!» Ти промовляєш лише вночі, без броні, а вдень я не знаю, як тебе дістати.

Вона видихнула, зігріваючи скло своїм подихом. Гліб не був байдужим — Катя відчувала це в дрібницях: склянка води біля ліжка, цукерки на столі, увімкнений обігрівач, що гудів тихо. Його любов ховалася в жестах, як у лікаря — мовчазного, але точного. Але їй бракувало його слів, що розірвали б цю мовчазну стіну. Вона боялася: якщо вимагатиме більшого, то зруйнує щось крихке між ними.