Читати книгу - "Цензор снів"

— Скажіть, пане, чим ви займаєтеся?

— Працюю в казині охоронцем.

— Чудово. А не бажали б ви попрацювати ще й фордансером?[11] Тобто це три години роботи перед роботою в казині.

Я погодився, і пізніше ми з Ірмою провели всі вечори в цьому ресторані, витанцьовуючи, мов шалені, при цьому нам ставили випивку і ще й платили та не тільки мені, а й Ірмі, що її невимовно захоплювало — донька мільйонера на зарібках, такого ще з нею не бувало. Опісля ми йшли в казино, й Ірма спостерігала за грою, доки за нею не посилали авто. Спочатку вона батькам нічого не казала, а коли призналася, мати її була ошелешена, але батько сказав, що ніколи не можна знати наперед, що саме у житті стане в пригоді й те, що донька вміє заробити копійку, свідчить, що вона цю копійку буде цінувати. «Та й недарма ж ти, Валерцю, водила її на танці. От тепер і маєш радість». Однак мама не поступалася: «Але я водила її для того, аби вона мала змогу пописатися в порядному товаристві з такими ж, як вона, молодими людьми. А вона що витворяє? Добре, що це не у Львові. Нас би засміяли. І що нона знайшла в тому летунові?» Батько на те поблажливо усміхався: «І ти, і я добре знаємо нашу Ірму. Чи не так? Тому жодної неприємної несподіванки я від неї не чекаю. А той хлопець виглядає на порядного, чемного. І він ні на що не претендує».

— Це ж правда? — запитала Ірма, зазираючи мені в очі. — Ви ж ні па що не претендуєте?

— Звичайно. Я скромний.

— Гм... А я, можливо, буду претендувати.

— На що? — здивувався я.

— Пізніше скажу.

В один із вечорів до ресторації завітали її батьки, вони не могли намилуватися своєю любою донечкою і з утіхою стежили, як сприймають наші танці гості. Ми задихані поверталися до столу, і, здавалося, що більше від життя нічого й не треба.

— Колись і я танцював, — казав її старий, — пригадуєш? Правда, ти була тоді, як пір’їнка, як наша Ірма, і я міг тебе, ухопивши за талію, обкрутити довкола себе. А вже не годен.

І тут вигулькнув я, мов Пилип з конопель, та запросив матусю до танцю. Вона спочатку комизилася та віднікувалася, але і чоловік, і донька її мало не випхали з-за столу. Авжеж, вона так само уміла добре танцювати, незважаючи на свою огрядність, і знову на нас дивилася вся зала, а в один із моментів я навіть ризикнув і, вхопивши даму за талію, крутнув довкола себе так спритно і швидко, що вона не встигла налякатися, а зала вибухнула оплесками. Відтак поцілував їй ручку і провів до столу. Пан Ґредель тішився неймовірно, Ірма матусю розцілувала, а стара дихала, як ковальський міх, і обмахувалася хустинкою.

— Якби ви мене... — казала вона, — ...якби ви мене бодай попередили про той перекрут...

— О, якби він тебе попередив, — засміявся пан Ґредель, — то ти б ніколи не погодилася, бо боялася б, що не втримає, і обоє гугупнете на паркет.

— Але він це так зробив швидко, що я не встигла про це подумати. Раптом світ мені перевернувся догори ногами. Добре, що в мене довга і вузька сукня, а якби, не приведи гріх, була широка розлітайка? Та то ж був би шкандаль.

— Мусимо це обмити, — сказав пан Ґредель, — адже тобі сьогодні було подаровано кілька хвилин незабутньої молодості.

Я розлив шампанське, і ми відпочивали, попиваючи, коли підійшов адміністратор і, вибачаючись, відкликав мене набік:

— Тут до мене звернулася публіка... а особливо барон Мюнхау, я хотів би, щоб ви повторили той танець, який виконали останнім.

— З дівчиною? — запитав я.

— Ні-ні, з пані... Барон був у захопленні. І пропонує п’ятдесят Гульденів.

— Ми порадимося.

Ґредлі з зацікавленням вислухали пропозицію і не могли натішитися, їх бавило те, що тут їх ніхто не знає, що мають їх за звичайних людей тоді, як вони самі можуть роздавати по п’ятдесят Гульденів кому захочуть.

— Піди, піди, моя рибочко, — приказував Ґредель до дружини, — зароби й ти щось нам на вечерю, — і заливався сміхом.

Ірма теж під’юджувала, але мама все ще махала хустинкою біля обличчя і віднікувалася:

— Дайтеся на стримання, та скільки можна. Я маю стодвадцять кіля живої ваги. Як ненароком пан Стефан мене впустить, потім не позбираєте.

— Але, мамцю, — вуркотав біля неї Ґредель, — я так хочу ще побачити, як ти пурхаєш метеликом. А ще мене моцно інтригують ті п’ятдесят Гульденів. Бо я востаннє такі гроші заробляв, коли був шмаркачем.

Врешті пані Ґредльова дала себе вблагати, і ми вийшли на танцпляц, а музики, мовби тільки того й чекали, вшпарили тепер знову танго, і ми закружляли, як і раніше, а пані Ґредльова враз втратила всі свої сто двадцять кіля і перетворилася на пушинку, яку я ледве відчував у своїх руках, а потім ми знову зробили те, що викликало оплески — я перекрутив її довкола себе і опустив на паркет не менш обережно, ніж скляну вазу. Після того нам заграли фокстрот, і ми й тут показали все, на що були здатні. Під оплески повернулися до столу, розчулений Ґредель розцілував свою дружину, котра вся пашіла, і до якої знову повернулися ті її сто двадцять кіля живої ваги. А адміністратор приніс на таці пляшку шампана і конвертика, подякував і сказав, щоб шановна пані приходила до них частіше.

Ґредель розлив шампан, Ірма запхала пальчика в конверт, висунула кінчик банкноти і сказала:

— О, там і справді п’ятдесят ґульденів.

— Залишимо їм на чай, — хихотів пан Ґредель, виразно тішачись, а відтак розійшовся не на жарт, замовляючи найдорожче шампанське, яке там було, а до нього різні морські смаколики й кав’яр, і, коли нам те все несли до столу, то зі столу, де сидів барон Мюнхау, зиркали на нас із деякою підозрою, яка передалася також адміністраторові, й він, підійшовши до мене, тихенько поцікавився, чи той пан — кивнув на барона, — платоспроможний.

— Зараз переконаєтеся, —