Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

— Мірочко, хороша моя, — погладжувала її мати по голівці, — поговори зі мною, тобі стане легше; дивись, які гарні каштани приніс для тебе Давид.

Мірочка мовчала.

— М-м-м… Що тут сказати… — Естер із тривогою вслухалася в діагноз доктора Ляндесберга. — Сильне потрясіння… юний вік… За іншого часу я би знав, як лікувати, а тут…

— Може, які ліки можна дістати, докторе?

— Сьогодні, пані Естер, тих ліків ми з вами не маємо і, на жаль, не купимо… Спокій, позитивні емоції, хороше харчування… і час, час… Хоча… Знаєте, що я вам скажу — як не парадоксально це прозвучить. Але для Міри це на краще: сьогодні ліпше закрити двері своєї душі й не чути і не бачити того, що робиться, бо… — У доктора по-зрадницьки жалісливо затряслися губи… — Бо ми так низько вже схилили свою голову, що нам на неї стали чоботами.

— То що, нас уже залишать у спокої? — наставив на доктора виразні очі Давид.

— Якби… якби ж то… Концтабір створили для євреїв… Янівський. Люди там працюють по пояс у воді… за найменшу провину вбивають. Ще й так цинічно — під музику — наші кращі музиканти цілий день грають… і їх убивають… Так що краще нічого не бачити й не чути… Можна сказати, що й вашим чоловікам, пробачте, пощастило зі смертю.

— Ви ж у Юденраті — може, можна якось вплинути, попросити? — спитав замислено Давид.

— Юденрат? Не смішіть мій саквояж! Це була наша ілюзія на спасіння, і-лю-зі-я, от і все, її більш немає. Кожна смерть члена нашої громади вбиває цвях у домовину наших надій. А просити… просити можна людей… а то… — доктор замовк, похапцем зібрав потертий саквояж і, згорбившись, почвалав геть.

Колись прекрасна у своєму вишуканому поєднанні архітектури й теплих сонячних відблисків у жовто-зелених сквериках львівська осінь сьогодні зовсім не тішила численних мешканців гетто. Тривожне передчуття зими керувало всіма його жителями. Діти збирали каштани: їх товкли, збиваючи до крові руки камінням, і несмачна начинка їхніх шкарлуп годилася, аби обманути великого голодного звіра, що сидів усередині, — спочатку він вигризав шлунок агресивним, із завиванням, болем, потім ставав жалібним і тихим, а з часом зовсім перестав просити їсти, наче вмирав… За ним слідом починали притихати і діти; вони довго й байдуже сиділи під будинками, поки не відходили у вічність. Рятувати їх чи оплакувати не було кому: душі дорослих померли давно, а тіла… Тіла худі, знесилені мовчки сновигали по невеликому простору гетто без усякого інтересу до життя — про що та й навіщо говорити? — і лише велика ноша гріха самовбивства тримала їх на цьому світі. Дехто, не дочекавшись прошеної-перепрошеної смерті, йшов по неї до межі гетто — постріли обривали принизливе животіння… Діти міцно тримали Естер на цьому світі, і холодної ночі на долівці вона гнала від себе настирливе бажання теж підійти до краю гетто…

Почалися заморозки. Давид, Міра й Естер хоч якось були готові до холодів: Естер наплела товстих светрів, шапок; Давид поназбирував сухого листя для підстилки на долівку, але нічні холоди вже починали дошкуляти, і зранку всі чимшвидше виходили під перші промені сонця. В один з таких днів до Зільберманів завітав усміхнений Збишек із невеличким вузликом:

— Ледве знайшов вас. Як ви тут? Хоча що я таке дурне питаю… Ось, мама передала, що змогла назбирати, — простягнув вацок[7], у якому лежали жменя квасолин, борошно й склянка пшона.

У Естер потекли сльози:

— Дякую тобі, дитино, і твоїй мамі — знаю, що сильно ризикуєте. А ми… ми просто живі.

— А як ти сюди пробрався, — здивувався Давид, — адже всюди патрулі?

— О-о, сіє велика таємниця, — віджартувався Збишек, — але тобі й пані Естер я її відкрию. Ходіть зі мною, дещо покажу.

В одному з невеличких провулків Збишек, озирнувшись, спритно зсунув важезний каналізаційний люк, і всі швидко опинилися під землею, по гульки[8] в міських нечистотах.

— Звідси можна зайти в будь-яку частину Львова. Тут і ваших кілька людей ховаються.

— А як же вони тут їдять, сплять? — здивувалася Естер. — Та й темно тут.

— Наші опікуються ними. А їдять, сплять — сморід, темрява… звичайно, погано, але принаймні залишаться живі. Може, ви сюди теж переберетеся?

— Ні, Збишеку, Мірі потрібне сонце, яскраве світло, інакше мало надії на те, що вона коли-небудь знову заговорить.

— А до Полтви ми зможемо звідси вийти? — Давид згадав їхню останню рибалку.

— Та-а-ак, Давиде, коли йдемо рибалити? — засміявся Збишек.

Екскурсія була закінчена, Збишек попрощався й зник у смердючих підземних нетрях.

Через два дні хлопчаки пішли каналізаційним підземеллям на Полтву. Річечка була поза війною — жила своїм звичним осіннім життям; стояв молочний і холодний туман, проштрикнутий замшевими шпичаками рогозу. Рибалкам не довелося довго чекати: голодна щука різко й напористо раз за разом атакувала нехитру наживку.

— Чуєш, Збишеку, а може, так можна і зі Львова втекти? — Давид задумливо подивився вдалечінь, на зелені смужки лісів і жовті дашки скирт.

— Та воно то можна, але де будете зимувати? Ні хати, ні запасів, та й допомагати вам ніхто не буде — за допомогу вбивають. А батько розказує, що коли ловлять євреїв за межами гетто, то теж одразу вбивають.

— А що чути з фронту, може, їх виб’ють звідси?

— Київ узяли, під самісіньку Москву доходять… У Львові кажуть, що то воює раса, каса і маса і що переможе маса і каса, тобто Совіти з Америкою… Але те свято буде ще не скоро…

— А твій батько знає, що ти нам допомагаєш?

— Що ти, Давиде! Десь би випив, проговорився — нас би всіх одразу — до стінки, і кулька в лоб… Ще й, може, сусідів…

Давид помовчав, глянув на Збишека:

— Дякую тобі, Збишеку. Ти велика людина, і ще я тепер знаю, яким має бути справжній друг. Шкода, що я поки що не можу нічого такого для тебе теж зробити.

— Життя довге, світ тісний, як каже моя мама. Колись після війни ми будемо це все згадувати. А що, ти б не допоміг мені в такій ситуації?

Давид задумався.

— Знаєш, одного співчуття для допомоги мало. Я так собі думаю, що я мало знав життя і, якби не ти, то я би практично нічого не вмів.