Читати книгу - "БЖД"

—І нічо, – відмахується вона, – якщо за­лишиться, значить ще рік сидітиму тут сама, в цьому сраному кабаку, де, блядь, взагалі жиз-ні ніякої нема... Он, хазяїн тиждень тому, че-чен драний, мало зуба не вибив за те, що пачку цукру на барі взяла... – тут вона відкрила рота й продемонструвала свою «посмішку долі»...

Словом, конкретності з мене було досить...

– А де у вас тут клозет? – питаю її я.

Вона тицяє в напрямку якихось обшарпаних металевих дверей. Я завалюю в них і бічним зором

баскетболіста помічаю, як Ікарус показує мені жестом, що я слабак. «Ліпше бути абстрактним слабаком, ніж конкретним збоченцем», – думаю я й опиняюся в напівосвітленому коридорі, в кінці якого бачу ще одні двері. Відчинивши їх, я потрап­ляю в маленьку кабінку з товчком, яка до того ж освітлюється фіолетовою неоновою лампою, від чого починає здаватися ще меншою. Відливаючи, я помічаю перед своїм носом, на бачку, якийсь дивний годинник. На ньому до фіга різних цифр, розташованих абсолютно по-ідіотському, й це по­чинає мене дратувати. «На біса, – думаю я, – на біса в клозеті годинник, до того ж такий химер­ний. І ще ці цифри... Що вони означають? Мабуть, лондонський час... Ну звісно, а що ще вони можуть означати? Але на який хрін людині знати лондон­ський час, коли вона просто прийшла відлити? Чи, може, тут проходять змагання на «хто швидше ві­діллє»? Господи, куди я потрапив?» У цю мить мене проймає якась нереальна ненависть до всіх на світі годинників і я подумки тішуся, що в мене нема годинника. Завжди дивитися на годинник, завжди кудись поспішати, усвідомлювати те, що часу насправді мало, і навіть якщо ти зупинишся й, наче риба на дні, приляжеш відпочити, він усе од­но ітиме вперед, залишаючи тебе за своєю спиною. Час минає, життя проходить повз, і навіть у клозеті нікуди від цього не дінешся... «Так, – думаю я, – в усьому винні годинники, «посмішка долі» тут ні до чого».

Застібаючи ширінку, я чую, як у товчок летить щось металеве, проте не звертаю на це особливої

уваги. «П'ять копійок, – думаю я, – у мене з ки­шені просто випало п'ять копійок, – не полізу ж я в товчок, та ще й у такий дивний, за п'ятьма ко­пійками». Хоч, може, й варто було б злазити. Знає­те, є така прикмета – туристи кидають у фонтан монетку, аби ще раз до нього повернутися... Та по­вертатися в цей вар'ятський клозет у мене не було бажання.

Я спускаю воду й помічаю, як цифри почина­ють бігати – тієї миті мені взагалі здається, що я опинився в машині часу... Точніше, не в маши­ні, а в клозеті часу... Вийшовши з кабінки, я суну коридором назад, відчиняю металеві двері й на­жахано застигаю...

Бла...

Бла...

Бла...

Спроба номер два...

Я обережно зачиняю двері, знову стою в на­півтемному коридорі й набираю повні легені по­вітря. Усе, зараз у мене все вийде, все буде ок, чу-вак, ти чуєш?.. Знову відчиняю двері...

Блааа...

Спроба номер три закінчується так само жах­ливо.

«Лондон» зник, розчинився в своєму смогові. Переді мною зовсім інша кав'ярня, зовсім інші столики, за баром не барменша, а бармен, до то­го ж з усіма зубами на місці. Останнє, зрештою, можна легко виправити, але тим не менше, як факт... А там, де мав бути Ікарус, узагалі сидить якась білявка й читає книгу.

Я протираю очі, але моєї конкретної кав'ярні все одно нема, нема, наче її й не було. «Нічого со­бі відлив», – думаю я й відчуваю, як у мене підко­шуються ноги. Потім дуже повільно спускаюсь по сходинках, оскільки мені здається, що я йду по чомусь м'якому, здається, що я опинився все­редині повітряної кульки, яка ось-ось може лус­нути, через те, що Всевишній торкнеться до неї своєю гавайською сигарою, луснути й викинути мене фігзна-куди, викинути контуженим і безпо­мічним. У голову починають лізти різні недобрі думки. «Це ж що, – жахаюся я, – тепер щораз, як я відливатиму, мене перекидатиме в інший світ?»

Думаючи про це, я сідаю за столик до реін-карнованого Ікаруса, тобто до білявки. «Пара­лельні світи – це дуже-дуже страшно, – розмір­ковую я, – за логікою, зараз переді мною сидить Ікарус, але він уже не Ікарус, а білявка. Тобто й зі мною мали статися якісь зміни...» Я дивлю­ся собі на груди й розумію, що найстрашнішого поки що не сталося, що я так і лишився чолові­ком, проте мене починає непокоїти моє облич­чя. Цікаво, в мене тепер нова пика, чи ні? Я по­чинаю обмацувати своє обличчя, але оскільки раніше я такого ніколи не робив, то на дотик ні­чого не можу зрозуміти. Білявка весь цей час уважно за мною спостерігає. І тут я згадую про свій талісман, про начищений до блиску сріб­ний медальйон, який я ношу наланцюжку налі-вій руці...

Коли мені було вісім, я отримав його в пода­рунок від дідуся.

– Тримай, малий, – сказав він, – це старо­винний німецький медальйон, ось бачиш,на ньому монастир матері... не знаю точно якої,але якоїсь там матері, розумієш...

Я просвердлив у ньому дірочку й повісив його на ланцюжок, звідтоді жодного разу не знімав. І він справді частенько мені допомагав, принайм­ні я в це вірив. За останні кільканадцять років ме­дальйон настільки витерся, що монастир «якоїсь там матері» просто зник з його поверхні. Я дуже часто намагався роздивитися бодай його обриси, але з медальйона на мене кліпало тільки моє око. І ось зараз я вирішую глянути у свій медальйон, аби нарешті з'ясувати, чи все ок з моєю фізіономі­єю. Я закачую рукав сорочки... і розумію... що йо­го, тобто мого талісмана якоїсь там матері, нема... і що в товчок, судячи з усього, полетіли зовсім не п'ять копійок, а саме він... «Це як же так, – не розумію я, – закинути мене хєрзна-куди, спус­тити в каналізацію мій талісман із монастирем якоїсь там матері! Хто тут господар, яке падло ме­не тероризує, хто режисер цього невдалого шоу, він що, теж на колесах, як той, із Галичини?»

—У тебе щось негаразд? – цікавиться білявка.

—Все, – коротко відказую я.

—Що, все? – дивується вона.

—У мене все негаразд.

—Все-все? – й досі не вірить вона.

—Абсолютно.

—Гаразд, – каже вона, – тобто я мала на увазі «негаразд», а... Словом, може, ти хочеш про це поговорити?

—Про що?

—Ну, про все-все, якщо в тебе з ним негаразд.

—З ким,