Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

й відімкнули двері до залитої світлом студії. Я зачекала, доки він скине свій піджак, заведе грамофон і почне змішувати фарби на палітрі. І, поки він щось бурмотів до себе, я почала розстібати блузку. Я зняла черевики й панчохи. Я стягувала з себе одну спідницю за іншою, доки не залишилася в самій лише натільній сорочці й білій бавовняній нижній спідниці. Оголена до самого корсета, я сіла й розпустила волосся, розсипавши його по плечах. Коли він обернувся до мене, я чула, як у нього перехопило подих.

Він моргнув.

— Ось так? — спитала я.

Його обличчя спалахнуло занепокоєнням. Може, він боявся, що його пензель знову мене підведе. Я дивилася прямо, високо тримаючи голову, ніби з викликом. А тоді потяг митця взяв над ним гору, і він поринув у споглядання моєї молочно-білої шкіри, рудого відтінку мого розпущеного волосся. Острах схибити миттєво було забуто.

— Так, так. Поверніть голову трохи ліворуч, будь ласка, — сказав він. — І ваша рука. Ось так. Розкрийте долоню трохи. Ідеально.

Коли він почав малювати, я невпинно спостерігала за ним. Він із таким зосередженням досліджував кожен дюйм мого тіла, наче будь-яка помилка була б для нього нестерпною. Я стежила, як на його обличчі проступає задоволення, і знала, що це — віддзеркалення моїх власних почуттів. Зараз мене ніщо вже не сковувало. Я була Містенґетт або вуличною дівчиною з кварталу Піґаль, смілива й розкута. Я хотіла, щоб він роздивлявся мою шкіру, западинки на моїй шиї, прихований відблиск мого волосся. Хотіла, щоб він роздивився мене всю.

Він малював, а я тим часом стежила за ним: як він бурмоче до себе, змішуючи кольори на палітрі, як човгає по кімнаті, наче набагато старший за свій справжній вік. Хоч я знала, що він лише прикидається старим, — насправді він був молодший і дужчий, ніж більшість чоловіків, що бували в нашому універмазі. Я згадала, як він їв: з неприхованим, жадібним задоволенням. Він співав разом із грамофоном, малював, коли хотів, говорив із тим, з ким бажав, і казав, що думав. Я хотіла жити, як жив Едуард: радісно, смакуючи кожну мить життя і співаючи від задоволення.

Згодом настала темрява. Він зупинився, аби почистити пензлі, і роззирнувся, наче щойно помітив, що вже сутеніє. Він запалив свічі й гасову лампу і розставив їх навколо мене, а тоді зітхнув, зрозумівши, що темрява виявилася сильнішою за нього.

— Вам не холодно? — спитав він.

Я похитала головою, але він підійшов до комода, витяг звідти яскраво-червону вовняну шаль і обережно накинув її мені на плечі.

— На сьогодні все — світла вже немає. Бажаєте глянути?

Я загорнулася в шаль і наблизилася до мольберта, ступаючи босими ногами по дерев’яних дошках. Я почувалася, наче вві сні. Ніби справжнє життя розтануло без сліду за ті кілька годин, що я просиділа тут. Я боялася подивитись і розвіяти чари.

— Ну ж бо, — він жестом покликав мене підійти.

На картині я побачила дівчину, якої не впізнала. Вона зухвало дивилася на мене, її волосся відливало міддю в напівтемряві, а шкіра була бліда, як алебастр. Дівчина з владною впевненістю аристократки.

Вона була незнайома, і горда, і вродлива. Я наче подивилася на себе в чарівне дзеркало.

— Я знав, — промовив він тихим голосом. — Я знав, що така ви насправді.

Його очі були втомлені й напружені, але він був задоволений. Мій погляд затримався на дівчині з картини. А тоді, сама не знаю чому, я зробила крок уперед, повільно потяглася до нього і взяла його обличчя у свої долоні — так, що йому довелося знову глянути на мене. Я тримала його обличчя за кілька дюймів від свого, змушуючи його дивитися на мене, — наче хотіла осягнути все, що він бачить.

Я ніколи не прагнула близькості з чоловіком. Тваринні звуки й крики, що просочувалися з кімнати батьків — особливо коли батько бував п’яний, — викликали в мене відразу, і мені шкода було матір за синці на обличчі і те, як вона ледве ходила наступного дня. Але зараз пробуджене Едуардом почуття повністю затопило мене. Я не здатна була відірвати очей від його губ.

— Софі…

Я майже не чула його. Лише притягнула його обличчя ближче до себе. Світ навколо нас наче розтанув. Я відчула жорсткість його щетини під своїми пальцями, тепло його дихання на своїй шкірі. Він дивився мені в очі, так серйозно, що, можу навіть поклястись, у ту мить він ніби вперше побачив мене.

Я потяглася вперед, лише на кілька дюймів. Моє дихання завмерло, і я накрила його губи своїми. Його руки лягли на мою талію і машинально стиснули її. Його рот зустрівся з моїм, і я жадібно втягувала його дихання з присмаком тютюну, вина, теплим, вогким присмаком. О Боже, я прагнула, щоб він поглинув мене собою. Мої очі заплющилися, моє тіло спалахувало і тремтіло. Його руки заплутались у моєму волоссі, його губи торкнулися моєї шиї.

Ззовні долітали вибухи сміху вуличних гульвіс, і в цю ніч прапорів, що тремтіли на вітрі, щось у мені змінилося назавжди.

— О Софі. Я міг би малювати тебе кожен день мого життя, — прошепотів він, торкаючись губами моєї шкіри. Принаймні мені здалося, що він казав «малювати». Але на той момент це було вже байдуже.

5

Годинник дідуся Рене Ґреньє почав бити. І це, на загальну думку, була катастрофа. Місяцями годинник лежав закопаний на овочевій грядці під його будинком — якнайдалі від жадібних німецьких рук. Разом із його срібним чайником, чотирма золотими монетами та іншим годинником — кишеньковим, який його дідусь носив у жилеті.

Насправді, місто кишіло цінностями, наспіх закопаними в садах і під дорогами. План працював чудово — доки одного зимного листопадового ранку мадам Пуалан не забігла до бару, перервавши традиційну партію в доміно звісткою, що кожну чверть години з-під залишків моркви на городі Рене лунає приглушений бій.

— Навіть я з моїм слухом це чую, — прошепотіла вона. — А якщо вже я чую, то, будьте певні, вони почують теж.

— А ви впевнені, що чули саме це? — спитала я. — Минуло вже чимало часу відтоді, як цей годинник заводили востаннє.

— Може, то просто мадам Ґреньє в могилі обертається, — докинув месьє Лафарж.

— Я б не став ховати дружину серед овочів, — буркнув Рене. — Вона б зробила їх