Читати книгу - "Дівчина у потягу"

Пізніше, звичайно, я вийду на вулицю, оскільки цього дня в мене зустріч із Камалем. Останнім часом ми розмовляли з ним про Скотта, про те, де я вчиняю неправильно, де зазнала поразки як дружина. Камаль каже, що я маю знайти спосіб стати щасливою, маю припинити шукати щастя десь на стороні. Він має рацію, я маю зупинитися, знаю, що маю, а потім настає мить і я думаю: чорт забирай, життя надто коротке.

Пригадую той час, коли ми їздили з родиною на свято в Італію, у Санта-Маргерита-Ліґуре, на шкільні великодні канікули. Мені тоді ледь виповнилося п’ятнадцять, я познайомилася на пляжі з хлопцем, набагато старшим за мене — йому, напевно, було років тридцять або навіть трохи за сорок — і він запросив мене наступного дня покататися під вітрилом. Я була не сама, а з Беном, тож його також запросили, проте — він завжди залишався турботливим старшим братом — Бен сказав, що нам не слід їхати, оскільки він не довіряв тому хлопцеві, вважав його нікчемою та наволоччю. Таким, певна річ, він і виявився. Я була не при собі: коли ще нам випаде нагода поплавати Ліґурійським морем на піратському човні? Бен запевняв, що ми матимемо ще не одну таку нагоду, що наше життя буде сповнене пригод. Урешті-решт ми нікуди не поїхали, і того ж літа Бен втратив керування над власним мотоциклом на трасі А10 — тож ми з ним так ніколи під вітрилом не походили.

Мені так бракує того відчуття, яке охоплювало нас, коли ми були разом, я та Бен. Ми не знали страху.

Я розповіла Камалю все про Бена, але ми наближалися до чергового одкровення, до правди, усієї правди — що сталося з Маком, до того, опісля. З Камалем я спокійно вивертаю душу — він нікому нічого не може розповісти: лікарська таємниця.

Проте навіть якщо б він мав таку можливість, базікати б не став. Я довіряю йому, по-справжньому довіряю. Як не безглуздо, але від одкровення мене втримував не страх того, як він відреагує, навіть не страх того, що засудить, а Скотт. Я відчуваю, немов зраджу Скотта, якщо розповім Камалю те, чого не розповідала і власному чоловікові. Коли думаєш про все, що наробила, про інші зради, це мало б здаватися дрібницею, але чомусь не здається. Іноді подібна зрада навіть гірша за подружню зраду, бо це є справжнє життя, це моя душа, а я не ділюся з ним сокровенним.

Я й досі помовчую, бо, вочевидь, не можу передати словами все, що відчуваю. Я розумію, що вся суть у терапії — розповідати, але просто не силкуюся. Маю зберігати таємницю, перемішати всіх чоловіків, коханців, колишніх чоловіків, але я себе заспокоюю, що все гаразд, оскільки взагалі не має значення, хто вони такі. Має значення тільки те, що я поряд з ними відчувала. Задуху, неспокій, нестримне бажання. Чому я не можу отримати те, чого хочу? Чому вони просто не можуть мені всього цього дати?

Тож іноді вони дають. Трапляється, що єдиний, хто мені потрібен, — це Скотт. Якби я навчилася триматися за відчуття, як зараз, якби я знала, як зосередитися на власному щасті, насолоджуватися миттю, не розмірковувати над тим, звідки нахлине наступне бажання, тоді б усе було гаразд.

Вечір

Коли я з Камалем, мушу зосереджуватися. Важко не дозволяти думкам літати в хмарах, коли він дивиться на тебе своїми благородними очима, коли тримає руки на колінах, коли сидить, перекинувши довгу ногу за ногу. Важко не мріяти про те, що б ми могли зробити разом.

Маю зосередитися. Ми побалакали про те, що сталося після похорону Бена, після того як я втекла. Певний час я мешкала в Іпсвічі, недовго, там ми познайомилися з Маком. Він працював у якомусь барі. Підвіз мене додому. Дуже було мене шкода.

— Він навіть не хотів… ну, розумієте самі. — Починаю сміятися. — Ми повернулася до нього в квартиру, я попросила грошей, він подивився на мене, як на божевільну. Я сказала, що достатньо доросла, але він не повірив. І очікував, справді очікував, коли мені виповниться шістнадцять. Тоді він переїхав до цього старого будинку біля Голкгема. У старий кам’яний будинок наприкінці сліпого завулка, з клаптиком землі навколо, десь за кілометр від пляжу. Уздовж маєтку пролягала стара залізнична колія. Уночі я лежала без сну — тоді я завжди напивалася, до того ж ми багато палили — і уявляла, що чую грюк потягів, була настільки впевненою, що вставала, йшла на вулицю й чекала на вогні потяга.

Камаль сунеться на стільці, повільно киває. Але мовчить. А це означає, що я маю продовжувати, тож я розповідаю далі.

— Насправді я була дуже щасливою з Маком. Ми прожили з ним… Боже, роки зо три врешті-решт. Мені було… дев’ятнадцять, коли я пішла. Так. Дев’ятнадцять.

— Навіщо ж ти пішла, якщо була там щасливою? — запитує Камаль. Ось ми і дісталися найголовнішого, набагато швидше, ніж я очікувала. У мене не було часу підготуватися. Звикнути. Не можу. Надто швидко.

— Мак від мене пішов. Він розбив моє серце, — відповідаю я, і то є правдою, але водночас і обманом. Я поки ще не готова розповісти всю правду.

Коли я повертаюся, Скотта ще вдома немає, тож я сідаю за ноутбук і шукаю його через «Ґуґл». Уперше за всі ці роки. Вперше за десять років я шукаю Мака. Проте ніде його сліду не знаходжу. У світі сотні Креґов Маккензі, і жоден з них, здається, не є моїм.

П’ятниця, 8 лютого 2013 року

Ранок

Я блукаю лісом. Гуляю з першими променями сонця, зараз тільки-но настає світанок, навколо могильна тиша за винятком стрекотіння сорок час від часу на гілках дерев над моєю головою. Я відчуваю, як вони спостерігають за мною своїми оченятками-намистинками, і рахую. Звістки від сорок. Одна — задля смутку, дві — задля радощів, три — задля дівчини, чотири — задля хлопчика, п’ять — задля срібла, шість — задля золота, сім — задля таємниці, яку нікому не можна розповідати.

У мене є кілька таких таємниць.

Скотта вдома немає, він десь на курсах у Сассексі. Поїхав учора вранці й повернеться лише сьогодні пізно ввечері. Сама собі хазяйка.

Перш ніж Скотт поїхав, я попередила, що піду в кіно з Тарою після сеансу психотерапії. Попередила, що вимкну телефон,