Читати книгу - "Платформа"

Я штовхнув двері, запалив свічку, більш-менш змирившись з неминучістю повернення до читання «Фірми». Москіти наближалися до світла, деякі в полум’ї свічки підпалювали собі крильця і потрапляли немов у пастку, прилипаючи до розплавленого воску. Жодна комаха не сіла на мене, хоча я був сповнений цілющої, поживної крові. Вони обгинали невидимий бар’єр з диметилпероксиду водню, не в змозі здолати його. Можна поздоровити лабораторії Рош-Ніколя, виробників «П’ять на п’ять. Тропіки». Я задув свічку, знову запалив її, сприяючи все більш активному танцю мерзенних маленьких летючих створінь. За стінкою тихо хропів Ліонель. Я встав і вкотре почав розтоплювати мелісовий хліб, потім пішов відлити. Кругла дірка у підлозі в ванній виходила безпосередньо в річку. Було чути плескіт та шерхіт її жителів. Я намагався не думати про те, що знаходиться піді мною. Коли я знову лягав у ліжко, Ліонель гучно та протяжно пукнув. «Маєш рацію, друже! — схвально вигукнув я. — Як казав Мартін Лютер, ніщо не може зрівнятися з пердінням у власному спальному мішку!» — мій голос дивно луною озвався у темряві ночі над дзюрчанням води та постійним дзижчанням комах. Слухати і сприймати реальний світ уже само по собі припускає страждання. «У цьому така ж насолода, як і у затичок для вух. Той, хто має вуха, та почує!» — знову прокричав я у ніч. Ліонель перевернувся на другий бік, щось пробурчав, але не прокинувся. Іншого виходу в мене не було: варто прийняти ще одне снодійне.

8

Сплетіння трави неслися річкою за течією. Пташині пісні мало-помалу все гучніше починали підноситися над ще туманними джунглями. Раптом вдалечині на півдні, у самому початку долини вималювалися дивні контури Бірманських гір. Я вже бачив колись такі округлі синюваті форми, розрізані на різкі пласти. Здається, ще в італійських пейзажах, коли, навчаючись у ліцеї, я подорожував до Італії і відвідував місцеві музеї… Усі ще спали. Я вийшов у гайок, відчуваючи, що зовсім не відпочив за ніч. На вулиці у цей час завжди досить прохолодно. Я дуже погано спав.

Після вчорашньої суперечки якась доброзичливість розлилася над столиками. Жозетта і Рене мали дуже добрий вигляд. Проте екологи були в жалюгідному стані, це я помітив одразу, як тільки вони пришкандибали. У минулому пролетарі, які зазвичай при нагоді без упередження цінували сучасний комфорт, у житті були напрочуд невимогливими і стійко обходилися без нього. Це в них виходило краще, ніж у їхніх дітей. Саме так пояснили свій стан екологи. Ерік та Сільві за всю ніч ні на мить не зімкнули повік; крім того, вся Сільві була вкрита червоними пухирями.

— Так, москіти не обминули мене, — роздратовано промовила вона.

— Якщо бажаєте, у мене є крем. Я можу за ним сходити.

— Так, дякую, дуже мило з вашого боку. Але спочатку вип’ємо кави.

Кава була огидною, дуже рідкою, її майже не можна було пити. З цієї точки зору принаймні ми були схожі на американців. У цього подружжя був такий дурнуватий вигляд, що навіть я не без певних зусиль спостерігав, як починає розквітати перед очима їхній «екологічний рай». Щоправда, я відчував, що сьогодні все буде даватись мені через силу. Я знову подивився на південь. «Вкрай чарівна країна ця Бірма», — сказав я неголосно, скоріше до самого себе. Сільві серйозно погодилася: так, дуже красива, вона саме таке й чула про цю країну. Може, через це вона й зареклась їхати туди. На її думку, не слід своїми грошима підтримувати таку диктатуру. «Так, так, — подумав я. — Знову гроші». «Права людини — це вкрай важливо», — майже відчайдушно вигукнула вона. Коли хтось починає говорити про «права людини», мені завжди здається, що він поділяє людей на перший та другий ґатунок, але ж це не так, особисто я так не вважаю, зокрема в цьому випадку.

«Власне, я перестав їздити до Іспанії після смерті Франко» — мовив, підсівши до нашого столика, Робер. Я не помітив, як він підійшов. Вигляд він мав добрий, за його словами, він повністю відновився, попри свої шкідливі звички. Він повідомив, що ліг п’янючий і тому дуже добре виспався. Повертаючись до бунгало, він декілька разів ледве не зірвався в річку, але все минулося. «Inch Allah»[21], — гучно завершив він.

Після такого гротескного сніданку Сільві провела мене до номера. По дорозі ми зустріли Жозіан. Вона була чорнішою за хмару, а на нас навіть не глянула. Вона також, здається, не схильна була вибачати. Я дізнався, що в цивільному житті, як жартуючи висловився Рене, вона була викладачем літератури. Мене це анітрохи не здивувало. Багато років тому саме через таких стерв я і покинув своє заняття літературою.

Я дав Сільві тюбик заспокійливого крему. «Я зараз же поверну його вам», — сказала вона. «Можете залишити його собі. Сподіваюсь, більше москіти нам не зустрінуться. Вони не терплять берег моря». Вона подякувала мені, підійшла до дверей, дещо переминаючись з ноги на ногу, ніби вагаючись, а потім обернулась до мене: «Але ж ви не можете схвалювати сексуальну експлуатацію дітей?!..» — тривожно не то спитала, не то вигукнула вона. На щось подібне я й чекав. Я труснув головою і втомлено відповів: «У Таїланді не так вже й багато дитячої проституції. Не більше, ніж у Європі, як на мою думку». Вона кивнула і вийшла. Здається, я її не переконав. Насправді в мене були більш точні відомості, які я запозичив з досить цікавої книжечки під назвою «The White Book», купленої мною під час минулої мандрівки. На обкладинці не було вказано ні автора, ні видавництва. Схоже, що до цього видання причетна асоціація «Інквізиція 2000». Прикриваючись осудженням секс-туризму, автори книжечки наводять усі адреси, країна за країною. Кожна глава починалась із короткого палкого заклику поважати боже начало людини і відновити смертну кару за сексуальні злочини. Щодо педофілії «The White Book» була однозначною: формально автори не радили Таїланд, який більше не викликав інтересу, навіть якщо це явище там завжди й існувало. Слід їхати на Філіппіни або ще краще — на Камбоджу. Ця подорож могла стати небезпечною, але вона того варта. Апогей королівства кхмерів — дванадцяте століття, час будівництва Ангкор-Вату.[22] Потім за цю