Читати книгу - "Ирій"

192
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ирій" автора Володимир Григорович Дрозд. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 40
Перейти на сторінку:
мати картоплю — купуй фекалії. Лайно наше — гроші ваші…

І дядько Денис залився щасливим, дрібненьким, як мак, смішком.

Валка задумливо, меланхолійно вервечилася вечірньою вулицею; лунко кресали бруківку копита коней, торохкотіли ковані залізом колеса, плюхали й зітхали в ковдобинах бочки, а гострий, густий дух снував по піщаних хідниках, по напнутих між штахет темно-сірих полотнищах дворів, по цяткованих літніми кухоньками городах, заганяв у вулочки та сліпаки сиротливі постаті міщан, що припізнилися, а тих, кого цієї м'якої осінньої ночі гризло безсоння, примушував поспіхом бамкати дверима, вікнами й кватирками. Той дух вирізняв асенізаційну валку з-поміж узвичаєного міського мурашника, піднімав над буденністю, усамітнював та втаємничував. З останньої бочки валка скидалася на чудернацьку похоронну процесію, сірі вапновані мари якої з суворою німотою пропливають крізь зачумлене, зачучверіле в страсі місто; а ще — на давній потяг з сімома вагончиками: дід Кіндрат так розсмоктав свою люльку, що вона випльовувала в ніч снопи іскор, наче паротяг дядька Якова, а дим білими клубами застеляв річище вулиці й звільна котився по шифернобляшаних арійських дахах.

Місто спало під зоряним небом, поклавшись на остуджену ніччю землю та зітхаючи крізь сон, зовсім як корова Манька у дворі Солом'яників, неоглядно велике в пітьмі і загадкове. Здається, я вперше бачив Ирій так близько, без денних прикрас і камуфляжів він видавався ще принаднішим, звабливішим, аніж удень, обіцяючи мені, початкуючому Колумбові, континенти, галактики незвіданого життя. І, сидячи на тряскій бочці з фекаліями, що хлюпотіли, бовталися, позіхали, я подумки йшов по захмарних вершинах своїх, яких не в силі була зчесати, приземлити навіть сувора солом'янська реальність. Свій Ирій, а з ним і самого себе, я вільно пересовував по географічній, просторовій та часовій карті, бо мені вже замало було одного життя і одної, біля земної галактики. Майбутнє завжди було мені таким же реальним, як і сьогоднішній день, а можливо, ще реальнішим. Не один ранок, продерши очі, я котився з материної печі до вікна зирнути, чи не приземлився за вишеньками космічний корабель, що його послала до нас інша, далека цивілізація. Корабель мав приземлитися саме на нашім городі або в полі біля городу, бо вони, там, у кораблі, узнали, що я про них думаю і жду їх. Існує телепатія, і вони мене знайдуть, вирізнять з-поміж людських мільярдів. «Недоколиханий ти в мене, — жалісливо зітхала мати, — не було коли колихати, саме будувалися з батьком, думалося жити, а бач…»

А якось ми їхали до Ирію, я сидів на мішках з картоплею, мати шелепала кирзовими чобітьми за возом. Сходило сонце, червоне, як кавун, який мати обіцяла мені купити в місті, коли спродамося, і злизувало довгими рожевими язиками паморозь з косогорів узбіч шляху. Місяць уже висів у бляклому небі — тонкий, прозорий, наче остання лусточка сала, що її мати ховає для затовки на високій полиці, — я розказував матері про майбутні космічні польоти. Я знав системи двигунів, пропоновані фантастами і науковцями, знав швидкості, які треба вибирати, аби відірватися від Землі, Місяця, Марса, Венери, Юпітера і всіх інших планет, знав про канали на Марсі, кратери на Місяці і про атмосферу Венери, і все те висипáв перед безмовною матір'ю, закуфаєною, завішеною в теплі хустки, підперезаною конопляним мотузком, і мати терпляче слухала, похитуючи головою в такт моїм словам і глухому човганню щербатих кобилячих копит по битій дорозі.

Отак, на мішках з картоплею, на торохких возах, запряжених худоребрими шкапами, започатковувалася космічна ера людства…

…Тоді Кіндрат, але його зватимуть уже не Кіндрат, а якось космічніше — Кін, Кір (персидський цар Кір, урок історії), тоді даватимуть людям звучні імена, а не якісь там пакульські Кіндрати, Дениси, Горпини, Параски, Домахи, Єврасі. Кір покладе на пульт свої вузлуваті, з темно-синіми валами вен руки і скаже: «Ти, Решéт, поведеш далі наш космічний корабель і посадиш його на Землю, а я доживаю останні хвилини, я іду од вас на тисячу років, бо тільки через тисячу літ людство навчиться реставровувати індивідуальність за її генетичним кодом», — і дві сльозинки побіжать з його лагідних очей по сірих в'ялих щоках до золотистих вусів, що потічками спадатимуть на срібногрудий комбінезон, але він не заплаче, а вклониться нам і зникне в глибинах корабля, а ми стоятимемо непорушно в капітанській кабіні і затуманеними очима дивитимемося, як по стінах-телеекранах крізь чорноту космосу лолотіє маковиння астероїдів та далеких зір, як мерехтить блискітками хвоста заблудна комета, як підморгує на планеті, повз яку несемося, космічний маяк, і тільки застережливий згук про небезпеку та тривожне бриніння приладів пробудили мене від сумовитих роздумів про тимчасовість і безкінечність людського буття. Я звів очі і побачив просто корабля багряну заграву, в яку ми падали, клубок розплавленої космічної магми, що пожадливо вибухав язиками полум'я. Я упав у капітанське крісло за приціл атомної гармати, залишався один-однісінький запал, і тільки від мене залежала зараз доля експедиції, на результати якої з нетерпінням чекає Земля. Земля, що стежить нині за кожним моїм рухом, Земля, де завмерла перед екраном телевізора моя дівчина з календаря. Я відчув на собі підбадьорюючий погляд її сірих очей і вистрелив, і тьмяно-багряне сяйво попереду вибухнуло та розлетілося на вогняне шмаття, а космічний корабель пронісся крізь розбризкану магму, наче розпечена куля крізь дощ, і Земля радісно усміхнулася мені з-за баговиння хмар — у неї було обличчя дівчини з календаря, і серйозні вдумливі очі відмінниці щасливо сяяли за синіми скельцями океанів. Я відкинувся на спинку сидіння, безмовно стежачи за барвистою скоромовкою автоматів на пульті — вони приземляли корабель.

Але мені не хотілося урочистих зустрічей. Я почувався вкрай стомленим поєдинком, і коли корпус корабля схолов, я одяг гравітаційні крила та вийшов через боковий відсік ракети. Я плив високо в небі над білими, ніби вирізьбленими з рафінаду, який я так любив у дитинстві, містами, містами, де стелилися широкі зелені вулиці, а дахи будинків нагадували склепіння обсерваторій. Вони прозорішали, коли сонце зкочувалося з зеніту, і високе синє небо з білими кораблями хмар дивилося в кімнати. Діти злітали над вершинами дерев на барвистих крильцях, наче метелики, і знову пурхали в зелень, а відтак за білими прямокутниками завішених у ліси заводів та фабрик золотисто спалахнула залита сонцем долина з синіми жилками річок. Я виписав коло над безкраїм лугом і побачив її, дівчину з календаря, вона ішла між високих шовковистих трав і збирала для мене між сріблясточолої метлиці червоні вогники лугових гвоздичок, вона побачила мене і, завинена в ясну лискучу тканину,

1 ... 15 16 17 ... 40
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ирій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ирій"