Читати книгу - "Суча дочка"

— Не твоє діло, — грубо обірвав її голова. — Я людям житло роблю. І тобі, між іншим, як не задереш хвоста і не чкурнеш із села.

— Там того лісу на десять хат, а ви ж стільки не збудуєте відразу. Самі ж казали — через рік-два другу вулицю розбивати будемо.

— Знаєш що, Олено Миколаївно, ти людина молода — я тебе розумію, але під тюрму мене не підводь. Як я оформлю той ліс? Тобі добре казати, а ти знаєш, як я його добивався?

Та в голосі Данила Павловича звучала поступливість, потрібно було ще пару аргументів, щоб він поступився повністю. Олена їх не знайшла і промовила з гіркотою в голосі:

— Наче я для себе прошу. Пожалкуєте весною, та пізно буде.

— Не завадило б спробувати, — нарешті озвався і головний агроном. — Ми їм КамАЗом ліс і тим же КамАЗом назад пшеницю привезли б. Як ніхто нас не продасть, то дерево й списати трохи можна, сам знаєш, як це робиться. Може, воно діло б і пішло з пшеницею, тоді б увесь район шапку ламав перед нашим колгоспом. Добре насіння всім треба.

Данило Павлович якийсь час мовчав, потім провів долонею по сивому волоссю аж до потилиці, немов перевірив, чи добре голова тримається на в’язах, і промовив так, наче уже підставляв ту голову під сокиру:

— Паняйте. Тільки якщо підведете, то з мене сім шкур здеруть, а не з вас.

За насінням Олена їздила сама, привезла і раділа з того.

— Посіємо на полі, де торік була картопля, — говорила Титу Феодосійовичу.

— Наче у мене одна твоя пшениця… На картоплищі виросте що хочеш, — подивився задумливо кудись поперед себе, — тільки б поліття не підвело. І ще, Олено. Про пшеницю поки мовчи. І той, — кашлянув у кулак, — у звіті не треба показувати. Сорок гектарів — це небагато, щоб у рай заїхати, але досить, щоб наші голови з оцими шапками, — кивнув на свою кролячу шапку, що висіла на вішалці, — полетіли.

— Ай, Тите Феодосійовичу, вічно ви з Данилом Павловичем перебільшуєте. — Оленка сиділа за своїм робочим столом у кабінеті агрономів і підраховувала, скільки потрібно мінеральних добрив і на які поля. — Наша земля, ми нею й розпоряджаємося. Про це навіть у колгоспному статуті написано. А ви всього боїтеся.

— Записано, звичайно, — погодився головний агроном, наче з малою дитиною, якій важко щось осмислити. — Тільки сіємо на ній і садимо те, що нам зверху накажуть. І скільки сіємо, стільки здаємо. Спробуй зроби інакше, тоді узнаєш, хто цією землею розпоряджається і хто у неї справжній хазяїн. — Посміхнувся невесело, глянув на Олену крізь окуляри. — Ото наша земля, що коло хати. Добре ж, коли не прийде до влади ще один Хрущов і не одчикрижить її по саму призьбу. А решта — побрехеньки для тих, кому й досі кортить відчути себе хазяїном.

Олена мовчки слухала, подавляючи у собі протест, який викликали слова головного агронома. Відчувала правду в його словах. І та правда лякала.

— А з побрехеньок, Олено, теж користь, — Тит Феодосійович посміхнувся уже веселіше. — Вони нам брешуть, а ми їм. Я, думаєш, оце б горбатився у колгоспі, якби не Павлович? Ти подивися. У нас колгосп відсталий, а техніки повно, і всякої. Хатки у людей нові, і в кожного у дворі повно худоби. А поїдь у сусідній колгосп, передовий, — п’ять тисяч голів стоїть у тваринницьких комплексах, уже мільйонер, а у них і досі одна дорога на все село заасфальтована і півсела хат соломою вкриті. Ще й корови у лісі пасуться, бо луг переорали. Ти, Олено, вже доросла людина, і я дивлюся — не дурна. Ще трохи попрацюєш отут — сама в усьому розберешся. Думаєш, чого Данило Павлович із тобою панькається? — Олена здивовано підняла брови. — Нас не сьогодні-завтра на пенсію кишнуть, і хтозна, хто сюди прийде. А тут свої кадри, — помовчав, подивився кудись убік. — А ти права — ми не якусь там абстрактно-колгоспну землю обробляємо — це земля наших дідів і прадідів. Оте картоплище, Олено, про яке ти сьогодні казала, було полем мого діда Терешка, що в Сибіру згнив. Може, чула? — Олена заперечливо хитнула головою. — Ну, та ладно. Провів я з тобою сьогодні політзаняття, за яке можна й по шапці получить.

На ці його слова Олена посміхнулася, бо чула їх надто часто, ніби засторогу від двох людей, які десятки років слухали чужих команд, але сповідували команду власної совісті, вдаючись при цьому до різних комбінацій, одна з яких була досить ризикованою та безславною і називалася — відстаючий колгосп. Коли його керівництво критикувалося на всіх районних конференціях і нарадах, у районній газеті, а борги прощалися державою, яка однією рукою давала, іншою — віднімала. Та у відстаючого колгоспу, віднімала часом менше, ніж у тих господарствах, де керівники мріяли про славу і нагороди, заради яких роками пеклася на сонці й тріщала від непосильної роботи покірна спина селянина.

З початком весни Оленин мотоцикл, як тільки сонце піднімалося над селом, уже гурчав вулицею.

— Чужі заміж рвуться, — ворочалася Наталка у ліжку, — а наша убереться у штани, наче мужлан, і гайсає на тому чортові. Дитяти тижнями не бачить, мало того, що без батька росте…

Микола мовчав, удавав, що спить, а сам вслухався у віддалений гуркіт мотоцикла, аж поки той і зовсім не стихав. Подумки згоджувався з дружиною, але разом із тим батьківське серце тепліло гордістю за дочку, яка з кожним роком упевненіше стояла на землі. На своїй землі, а не десь у чужих світах.

— Не будемо орати картоплище, — доводила Олена на черговому наряді, — дисками пройдемо у два сліди, й вистачить.

— Та хтозна… — сумнівався Тит Феодосійович. — Може, й так.

— А ти їй більше потурай — вона скоро не тільки тобі, а й мені на шию вилізе. Ти, Олено Миколаївно, носишся з тією пшеницею, наче куриця з яйцем, ніби її одну треба сіяти. Скільки он іще всього треба сіяти й пересівати…

На ці слова Данила Павловича Олена посміхнулася й опустила очі. Голова вдав, що не помітив тієї посмішки, сердито перевів розмову на інше:

— А в тебе, Тихоновичу, вчора трактор чого півдня простоював? Ви що, в чортового батька зиму робили, що у вас зараз техніка ламається?

Бригадир тракторної бригади мовчав.

— Я тебе питаю чи когось?

— Та то не трактор, — виправдовувався ніяково Тихонович, — то Андрій перевтомився, задрімав трохи.

— Ага, перевтомився, значить… — Данило Павлович у