Читати книгу - "Необдумана Міловиця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але вам, Міловице, з Ільком – що?
Все рівно нічого свого ви не мали як до колгоспів, так і після.
А в сусідньому від вас селі Цибулеві, Міловице, вже понад п’ятдесят років працював тоді цукровий завод, і незважаючи на революції та війни, буряки вирощували кожної весни й до осені. От і трудилося багато сільських людей на заводі.
Ще твоя бабця розповідала, Міловице, що повирубували колись пани розкішні дубові гаї на завод і для нього дрова. А потім палили ті дубові дрова під котлами і бухкали в небо чорні клубки диму.
Говорили люди в селі, що тисячу двісті десятин землі засівалося буряками для заводу.
В осінь, ти бачила, Міловице, як копали ті корені цукрові робочі копачками та й скидали на полях у високі купи. А тоді одні жінки з ножами сідали кружком і відрізали від буряків гичку, інші накидали почищені буряки на підводи й ті везли їх до кагатів, щоб потім уже з тих куп брати й підвозити корені на цукроварню.
Ті люди, що на заводі працювали, називалися робочими…
А вам, колгоспникам, як забрали були до гурту землю, то залишили тільки по клаптику землі біля хат, щоб на грядки було.
І тримали люди в селі і далі кури й корови, гусей і вівці – у кого що було й хто на що міг витягнути.
Але великі поля колись хазяйські, куплені за гроші, по копійці складені, тяжкою роботою зароблені, з далекої Америки привезені, відійшли до колгоспу вже назавжди.
«Хочеш хліба – йди на роботу», – казали до вас, селян, Міловице, коли хто йшов у колгоспну контору й питався, як же тепер без землі жити…
І мусила ти йти в той колгосп, як і всі, Міловице, бо мала надію, що спроможетеся ви з Ільком з колгоспною поміччю від батьків окремо жити відділитися. Йшла ти з дому ще й тому, бідна Міловице, щоб мати не гризла тебе з ранку й до ночі поїдом.
Ілька в колгоспі записали вантажником і сторожем відразу ж; а ти, Міловице, як і інші сільські жінки, мусила тепер влітку сапати буряки для заводу, а восени і взимку робити на колгоспному току.
Зі страхом щоранку дивилася ти, Міловице, як за новими порядками у велику колись хазяйську хату з усього села жінки, що йшли на роботу в колгосп, вранці зносили своїх маленьких дітей. І дві няньки-колгоспниці бавили тих дітей аж до вечора. А щоб діти від голоду не плакали, колгосп давав для ясел продукти.
Коли ж ішла ти, бувало, додому, щоб пообідати й Макара маленького погодувати, то бачила, як під’їжджала до ясел підвода, няньки клали на її дно, вистелене соломою, рядки туго сповитих дітей і їхали в поле, на ферму – туди, де працювали мамки. А жінки, побачивши підводу, покидали роботу і йшли годувати грудьми своїх дітей. Як же діти всі були вже нагодовані, то нянька вкладала згортки на підводу знов і віз торохтів назад до ясел. І так бувало по три рази на день, і день при дні.
І без того було нелегке й смутне життя у хаті твоїх батьків, Міловице, а тепер стало ще важче. Залишалася зранку вдома тільки твоя мати Горпина з найменшими дітьми – Тетяною та Катериною, і ще плакав у колисці твій маленький син Макар, бо до ясел віддавати його ти боялася.
Тихо було тепер у подвір’ях людських серед дня в селі, не так, як колись. Бо колись надіялися на своє від своїх рук, а тепер доводилося – на колгоспне.
А в Ількового батька була велика хата під бляхою. Мав твій свекор, Міловице, в своєму хліві аж три корови, вгодовані бики й телиці, мав ще й шість десятин поля, не пішов із усіма в колгосп і не віддав нічого…
Бо як прийшли до свекра твого, Чуйка Ксеня, й почали казати, щоб ішов він до колгоспу разом із усіма, то на те він скинув із себе штани й розвернувся білим тілом до гостей, ще й викрикнув:
«А поцілуйте мене, колгоспники зачухані, в сраку!»
Пам’ятаєш, Міловице, який дуже впертий був Ільків батько Ксень? Увесь час мало по його бути. Не захотів колись, щоб син женився на неугодній йому, на тобі, Міловице, а як той не послухав – відцурався зовсім, то так і тепер робив: у колгосп не захотів іти – то й відмовився.
«Не піду я у той кагал!» – сказав твердо й раз.
І активісти дарма ходили в своїх чорних шкіряних куртках щодня попід вікнами в свекра твого Ксеня.
Цього ж разу, як скинув Ксень штани, подивилися на виставу та з тим і пішли.
А тоді твій свекор Ксень, Міловице, та пустив великого злого собаку бігати без цепка по подвір’ю, тісно затулив ворота, й ніхто не міг більше до його хати й до нього самого добратися.
«Зараз! Не діждетеся! Я віддам на розкрадання зароблене тяжкою працею моєю?! – кричав до своє жінки Теклі твій свекор. – Хай тільки котре ще раз всуне в моє обійстя носа! Це що ж, я піду, як прохач, попід колгоспи?! На роботу в кагал мені треба йти?! Та у мене й вдома є що робити! Не піду я в колгосп, нехай він разом із усіма западеться! Нехай он наш дурний Ілько йде і робить, як він не послухався свого батька й пішов зразу в прийми! Хай ті йдуть, що їм нема де жити! А я, слава Богу, маю своє подвір’я!»
І не пішов Ільків батько Ксень у колгосп.
Але, пам’ятаєш, Міловице, що цього йому не забули й голої спини не пробачили…
Вже через місяць після того, як твій брат Тимко поїхав до Америки, дізналася ти, Міловице, що прийшов від нього лист аж із далекої Канади. Писав Тимко, що тяжко робить він серед чужих людей, але й заробляє гарно.
А ще через півроку вислав ваш Тимко батькові назад позичені гроші. Дев’яносто тисяч золотом було! На той час, Міловице, то були дуже великі гроші.
Було в листі від Тимка про те написано, що працює він удень на заводі Форда. А увечері разом із хлопцями з села підробляють гуртом у ресторані – грають на гармошці й українських пісень співають.
Пам’ятаєш, Міловице, як твоя мати Горпина плакала й теребила лист від свого сина Тимка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необдумана Міловиця», після закриття браузера.